РОЗДІЛ 7 Частина 1

Після розмови з хлопцями Ліліт зрозуміла головне: вони її прийняли. Не схвалили так, ніби вона прийшла просити дозволу. Не почали ламати, переконувати, тиснути чи витягувати з неї пояснення, яких вона сама ще не могла нормально скласти.

Просто прийняли.

Сем — боляче, різко, по-своєму. Алекс — тихіше, але глибше. Обоє по-різному, і все одно однаково: вона не втрачала їх.

Після цього дні пішли один за одним. Робота. Дім. Пошук нового житла. Дзвінки агентам. Повідомлення від Фей. Короткі розмови з Ніком. Сем, який надсилав їй дурнуваті фото зі словами “дивись, я живий, їж нормально”. Алекс, який кидав їй документи, маршрути, варіанти безпеки й удавав, що це не спосіб триматися поруч.

Усе ніби ставало простішим. Чіткішим. Вирішеним. Тільки в грудях постійно щось тиснуло.

Не біль. Не страх. Щось інше. Глухе, настирливе, наче всередині стояла рука й не дозволяла вдихнути на повні груди.

Ліліт ігнорувала це, бо вона вміла ігнорувати. Могла роками не слухати себе, якщо треба було вижити, зібрати дітей, тримати дім, посміхнутися там, де хотілося вдарити, і сказати “я нормально” так рівно, що навіть дзеркало не одразу ловило брехню.

Вона ігнорувала це до того моменту, поки у двері не подзвонили. Дзвінок був короткий. Один. Без нетерпіння, без повтору. І від цього стало гірше.

Ліліт відкрила майже одразу. На порозі стояв Алекс. Поруч — Сем.

І їй не треба було довго дивитися, щоб зрозуміти: щось сталося. Алекс був занадто рівний. Небезпечно рівний. Обличчя зібране, погляд темний, руки по боках, але в пальцях — ледь помітна напруга. Так він тримався, коли не мав права розвалитися першим.

Сем виглядав інакше. Злий. Напружений. Весь ніби натягнутий до межі, як струна, яку ще трохи — і порве, але в очах була не тільки злість. Тривога... І страх.

Не дитячий. Дорослий, страшний, безпорадний страх людини, яка вже знає достатньо, щоб боятися правильно.

— Що сталося? — тихо запитала Ліліт.

Сем відкрив рот, але не сказав нічого. Алекс зробив крок усередину.

— Батько зник.

Повітря між ними ніби зупинилося.

Ліліт не одразу зрозуміла слова. Почула — так, але не прийняла. Вони ніби вдарили об неї й лишилися зовні, ще не добравшись до того місця, де починається справжній біль.

— Що значить “зник”?

Алекс ледь вдихнув. Зібрав думки докупи так, як умів тільки він: швидко, боляче, через силу.

— Кілька днів тому було повідомлення про заворушення на півночі. Закритий об’єкт, пов’язаний із одним із кланів. Батько поїхав перевірити сам. Після цього зв’язок обірвався. Машину знайшли. Сліди бою теж. Його — ні.

Тиск у грудях різко посилився. Оте глухе, настирливе відчуття, яке вона відганяла всі ці дні, раптом перестало бути незрозумілим. Воно стало очікуванням удару.

— Це може бути небезпечно?

Алекс подивився на неї прямо.

— Я не знаю. Він ніколи не пропадав ось так. Без зв’язку.

— Хто міг це зробити?

Відповідь прийшла не одразу. Не тому, що Алекс не знав. Тому що не хотів вимовляти.

— Крім Мейсонів… я не бачу нікого.

Ім’я впало між ними важко. Мейсони.

Ті, хто вже перейшли межу тоді, на галявині. Ті, хто не зупинилися перед дитиною. Ті, кого Ліліт пам’ятала не обличчями, а відчуттям: холодна жорстокість, яка не питає, чи має право.

Щось усередині неї зійшлося. Наче розрізнені уламки нарешті стали однією лінією.

— Нам треба в маєток, — сказав Алекс.

Ліліт розвернулася, взяла з тумби ключі й телефон.

— Пішли.

Без сумнівів. Без “зачекайте”. Без “мені треба сісти”.

Вони їхали мовчки. Сем кілька разів кидав на неї погляд, ніби боявся, що вона зламається просто в машині. Алекс дивився вперед, занадто спокійний, занадто зібраний.

Ліліт сиділа між ними не тілом, а відчуттям. Тиск у грудях більше не був глухим. Він став гострим.

Коли вони зайшли в будинок Річардсонів, там не було звичайної тиші. Була інша. Важча. Така, що не стояла в кімнатах, а лежала на них зверху. На сходах. На стінах. На людях, які проходили повз і не дивилися прямо. На охоронцеві біля входу, який опустив очі, щойно побачив її.

Ліліт не зупинилася. Вона пішла одразу до кабінету. Двері були відчинені.

Перше, що вона побачила, — Фей. Та сиділа біля столу, схилившись уперед. Плечі тремтіли. Обличчя було мокре від сліз. Не тихих, стриманих, красивих сліз, які можна витерти кінчиками пальців і сказати: “Я тримаюся”.

Ні.

Фей плакала відкрито, без захисту. Без обличчя лікаря, провидиці, тієї, що бачила смерть до того, як інші відчували холод. Вона не прикривалась. Не намагалася взяти себе в руки. Сльози просто текли, а вона ніби вже не мала сили їх зупиняти.

Поруч стояв Нік. Неприродно спокійний. Настільки спокійний, що це вже не було спокоєм. Обличчя бліде, губи стиснуті, погляд опущений на стіл. Він не рухався. Навіть не ворухнувся, коли Ліліт увійшла.

І це теж було страшно, бо Нік завжди рухався. Навіть коли стояв на місці — в ньому все одно було життя, напруга, готовність вкусити світ першим.

Зараз його ніби вимкнули.

Ліліт зробила крок ближче. І побачила. Невелика відкрита скриня. Темна. Стара. Всередині — попіл. Сірий. Тихий. А зверху — перстень.

Вона знала його. Знала не як прикрасу. Бачила його тоді, коли ставала частиною клану. Коли клятва, кров і печатка робили людину не гостею, не випадковою, а своєю. Це був не просто метал на пальці Джейсона.

Це був він як лідер. Як Річардсон, .. як той, хто мав право приймати, захищати, карати й говорити від імені свого дому.

Він не зняв би його сам. Нік не зміг би зняти його силою. Ніхто з Річардсонів не посмів би навіть подумати про це без причини. Перстень на попелі був не просто доказом. Він був вироком. Ліліт перестала дихати. Світ звузився до однієї точки. Попіл. Перстень…  Попіл… Перстень.

— Його привезли годину тому, — сказав Нік.