РОЗДІЛ 6 Частина 2

Свідомість поверталася повільно. Спершу — біль. Не один, не в конкретному місці, а весь одразу. Так, ніби тіло розібрали, зібрали назад чужими руками й навмисно поставили кожну кістку трохи неправильно. Потім — холод. Метал на зап’ястях. Метал на щиколотках. Метал у повітрі.

Джейсон відкрив очі. Камінь. Низька стеля. Вогонь збоку, що кидав по стінах нерівні тіні. Запах сирості, крові й гарячого заліза. Руки розведені в боки й підняті так, що плечі горіли навіть без руху. Кайдани вгризалися в шкіру. Ланцюги йшли в стіну — товсті, темні, з матовим блиском.

Він напружився. Біль ударив одразу, білий і злий. Кайдани навіть не здригнулися.

Джейсон повільно вдихнув крізь зуби. Сплав був старий, рідкісний, майже втрачений. Заборонений більшістю кланів ще тоді, коли такі речі виготовляли не для тюрем, а для полювання.

Для таких, як він. Щоб не вирвався, щоб не помер…Щоб відчував.

— Гарна робота, — хрипко сказав він.

У тіні щось ворухнулося.

— Я передам тим, хто вижив.

Голос був жіночий. Спокійний. Холодний. Знайомий. Джейсон підняв голову. Медісон стояла біля вогню. Красива. Бездоганна. Чиста. На її руках не було крові, на одязі — жодної плями. Вона виглядала так, ніби прийшла не з пастки й підземелля, а з прийому, де всі вчасно схиляли голови.

І саме це робило її огиднішою.

— Медісон, — сказав він.

— Джейсоне.

Вона вимовила його ім’я майже ніжно. Неприємно. Він криво усміхнувся.

— Могла просто запросити на вечерю.

— Ти б не прийшов.

— Тепер точно ні.

Її усмішка не змінилася.

— Я чекала не тільки тебе.

Джейсон мовчав.

— Думала, ти приїдеш із Ніком. Він же твій брат. Твоя права рука. Має право лізти в усе, що стосується Річардсонів.

Вона зробила крок ближче.

— Але найбільше я чекала її.

Тепер він подивився уважніше. Медісон помітила. І це їй сподобалося.

— Одна з твоїх, — сказала вона повільно, зі смаком, ніби слово було брудним, — та новенька. Колишня людина. Та, яку ви всі так захоплено прийняли в клан, ніби вона принесла вам спасіння на долонях.

Її очі потемніли.

— Вона перетворила мого брата на живий труп.

Джейсон не здригнувся.

— Твій брат напав на мого сина.

— Я знаю.

Вона сказала це рівно. І саме це було найстрашніше. Не заперечила, не почала кричати, не зробила вигляд, що її брат невинний. Як лідерка вона чудово розуміла межу. Її брат перейшов її першим…, але як сестра — не пробачила.

І як Медісон — не збиралася пробачати.

— Він перейшов межу, — сказала вона. — Так. Він був дурнем. Завжди мав занадто багато злості й занадто мало розуму.

Вона нахилила голову.

— Але вона зламала його так, що від нього нічого не залишилося. Не вбила. Ні. Це було б милосердніше. Вона зробила з нього нагадування. Дихаюче, нікчемне, жалюгідне нагадування про те, що хтось із Річардсонів дозволив собі підняти руку на Мейсонів.

— Вона захищала дитину.

— Вона принизила мій клан.

— Твій клан сам привів себе до цього.

Медісон усміхнулася.

— Ось тому я хотіла, щоб вона була тут.

— Щоб помститися?

— Щоб подивитися їй в очі, коли вона зрозуміє, що її маленька перемога нічого не варта.

Джейсон не відповів. Медісон повільно обійшла його, зупинилася збоку, досить далеко, щоб він не дістав її навіть ривком.

— Але, здається, я все одно не програла.

— Ти завжди поспішала з висновками.

— Ні. Просто тепер я бачу цікавіше.

Вона нахилилася ближче.

— Ти реагуєш на її ім’я.

Він мовчав.

— На “Ліліт” — особливо.

Її голос став м’якшим. Отруйнішим.

— То вона не просто одна з твоїх?

Джейсон підняв на неї погляд.

— Вона не “одна з моїх”.

Медісон завмерла на пів секунди. Достатньо.

— О, — сказала вона тихо. — Ось воно.

Вогонь тріснув збоку. Його світло лягло їй на обличчя, і тепер у її красі було щось хиже. Не жіноче. Не людське. Голодне.

— Вона.

Джейсон не відвів очей.

— Нарешті зрозуміла?

Медісон засміялася. Коротко, холодно.

— Справді? Ти? П’ятсот років, Джейсоне. П’ятсот років жодна жінка не могла втримати тебе довше, ніж дозволяла твоя гордість. Жоден союз, жодна обіцянка, жодна кров не змусила тебе нахилити голову.

Вона підійшла ближче.

— Я роками пропонувала тобі те, за що інші ставали б на коліна. Мейсон і Річардсон. Два древні клани. Дві крові. Дві сили, перед якими світ навчився б мовчати.

Її голос став нижчим, майже захопленим.

— Уяви, ким ми могли бути. Ніхто б не посмів піднятися проти нас . Жоден молодший клан. Жодна людська організація. Жоден мисливець, який досі марить нашою кров’ю. Ми могли б не чекати нападів. Ми могли б самі вирішувати, хто має право існувати. Ми були б непереможні. 

— Непереможні? — Джейсон ледь усміхнувся. — Ні, Медісон. Просто жорстокі.

Її очі звузилися.

— Це одне й те саме, якщо живеш достатньо довго.

— Ні. Саме тому я ніколи не хотів союзу з тобою.

Усмішка на її обличчі стала тоншою.

— Через мою жорстокість?

— Через те, що ти не бачиш різниці між захистом і завоюванням. Мій клан воює, коли без цього не виживе. Коли приходять по наших. Коли хтось торкається дітей, крові, дому. Ми не воюємо, бо нам хочеться подивитися, як інші стають на коліна.

Медісон повільно нахилила голову.

— А зараз?

Джейсон перевів погляд на кайдани, потім назад на неї.

— Я не на колінах.

Тріщина в її спокої стала глибшою. Вона могла тримати його тіло. Могла обмежити руки. Могла залити його кров сповільнювачем, закувати в заборонений сплав, привести людей, які не підходили ближче, ніж дозволяла інструкція.

Але він не стояв перед нею на колінах. І вона це знала.

— То чого ж ти хотів? — спитала вона раптом. — Якщо не влади. Не союзу. Не сили, яка могла б зробити твій клан недоторканним. Чого тобі, в біса, не вистачало?