РОЗДІЛ 5 Частина 2

Ліліт відклала розмову до вечора. Не тому, що сподівалася передумати. Вона вже не була в тому місці, де людина ще торгується сама з собою, шукає виправдання, чекає знаку чи дурної випадковості, яка все скасує. Рішення сиділо всередині тихо й твердо. Не красиве. Не горде. Просто її.

Цілий день вона робила всяку дурню. Переставила книги на полиці, хоча вони й так стояли нормально. Відкрила ноутбук, подивилася на порожній документ і закрила. Зварила суп, який нікому не був потрібен. Один раз упіймала себе на тому, що протирає чистий стіл уже втретє, і сказала вголос:

— Та досить уже.

Стіл, звісно, не відповів. Було б навіть легше, якби відповів. Коли Сем прийшов, він одразу зрозумів, що щось не так. Зайшов без стуку, як завжди, кинув ключі на тумбу, зняв куртку й завмер у коридорі.

— Мамо?

Ліліт стояла біля плити й дивилася в каструлю так уважно, ніби там вирішувалася доля світу.

— Я зварила суп.

Сем повільно примружився.

— Ти зварила суп.

— Так.

— У нас катастрофа?

— Чому одразу катастрофа?

— Бо ти вариш суп або коли хтось хворий, або коли хочеш утримати себе від убивства.

Вона повернула до нього голову.

— Ти зараз дуже близько до істини, і я не знаю, чи це добре.

Він уже не усміхався.

— Що сталося?

Двері відчинилися ще раз. Алекс зайшов тихіше. У нього це завжди виходило: з’являтися так, ніби він не хотів порушити простір. Після переродження ця його стриманість стала ще помітнішою. Не холодною, просто глибшою.

Він подивився на Ліліт, потім на Сема, потім на каструлю.

— Суп?

— От бачиш ! — Сем тицьнув пальцем у його бік. — Він теж зрозумів.

— Я нічого не зрозумів, але суп у неї справді підозрілий.

Ліліт вимкнула плиту.

— Сідайте.

Сем не сів.

— Ні. Спочатку скажи.

— Сем.

— Мамо, не починай цим голосом. Я його ненавиджу.

— Яким?

— Оцим. “Я зараз скажу щось жахливе, але дуже спокійно, бо я доросла й відповідальна”. Я після цього голосу хочу або бити когось, або лягти на підлогу і  тупати ногами. 

— Лягати не треба, підлога холодна, — сказав Алекс і зняв пальто.

Сем повернувся до нього.

— Не допомагаєш.

— Я й не обіцяв.

Ліліт дивилася на них і раптом відчула, як підступає сміх. Нервовий, дурний, зовсім недоречний. Її хлопці. Обидва дорослі, обидва сильні, один уже безсмертний, інший ще стоїть на межі свого майбутнього, а зараз сперечаються через підлогу й суп, бо так легше не боятися.

Вона сперлася руками об край столу.

— Я переїжджаю.

Сем завмер. Алекс не сказав нічого, і це було гірше.

— Куди? — спитав Сем.

— Недалеко. Приблизно година машиною. Я ще не підписала нічого остаточно, але будинок уже знайшла.

— Будинок? — Сем вимовив це так, ніби вона сказала “планету”.

— Невеликий. Тихий. Біля лісу.

— Біля лісу ? Клас. Мамо, може, одразу в печеру? Щоб драматичніше.

— Сем.

— Ні, ти серйозно? Учора він при всіх…

Він обірвав себе занадто пізно. Ліліт кивнула.

— Так. Учора він при всіх.

Сем вдарив долонею по спинці стільця.

— Я знав.

— Що саме?

— Що ти скажеш щось таке. Я знав. Ти вийшла тоді… не як людина, яка просто образилась. Я бачив.

Алекс повільно відсунув стілець і сів.

— Ти йдеш від нього.

Ліліт подивилася на нього. Він не питав.

— Так, — сказала вона.

Сем різко повернувся.

— Від нього, але не від нас?

— Ні.

— Не з клану і  не від клятви?

— Ні.

— Тоді як це взагалі працює?

— Я житиму не в маєтку. Не поруч. Не там, де кожен його крок чутно ще до того, як він зайде в кімнату.

Сем відкрив рот, закрив, потім відвернувся й провів долонею по обличчю.

— Я зараз скажу щось дуже негарне.

— Я переживу.

— Я не впевнений, що він переживе, якщо я скажу йому в обличчя.

— Тому скажи мені.

Сем засміявся без радості.

— Ти ще й мене бережеш? Серйозно?

— Я твоя мати. Це хронічне.

— Мамо, він повівся як мудак.

У кухні стало тихо. Алекс підняв очі на Сема, але не зупинив. Ліліт теж не зупинила.

— Так, — сказала вона.

Сем розгубився від її згоди більше, ніж від самої ситуації.

— Ти… ти не будеш його виправдовувати?

— Ні.

— Нарешті.

Це слово вирвалося різко, майже зі злістю, і він одразу пошкодував.

— Вибач.

— Не треба.

— Треба. Я не хотів…

— Хотів.

Сем подивився на неї.

— Так. Хотів, бо я втомився дивитися, як ти його захищаєш, коли він мовчить, відступає, робить тобі боляче і поводиться так, ніби всі мають здогадатися, що там у нього в голові. Я не знаю, що між вами. Я не лізу. Ну, намагаюся не лізти. Але я бачу тебе, мамо. І мені цього достатньо.

Ліліт повільно видихнула. Ось це й було найстрашніше. Не сказати їм, а почути, що вони вже давно бачили.

— Я не хотіла, щоб ви ставали між нами.

— Пізно, — сказав Алекс тихо.

Вона повернулася до нього.

— Алекс…

— Я просив його не ставити мене туди. Він поставив.

Голос у нього був рівний, але не холодний. У цьому рівному голосі жило щось важке, доросле й дуже втомлене.

— Ти не змушуєш нас вибирати, Ліліт. Він змушує.

Сем опустився на стілець, ніби ноги нарешті згадали, що теж не залізні.

— Ти могла сказати раніше.

— Що саме?

— Що тобі настільки болить.

Ліліт усміхнулася куточками губ, але усмішка вийшла кривою.

— Сем, я сама собі не хотіла казати.

Він замовк. Алекс дивився на неї уважно.

— Ти його любиш.

Сем повернув голову так різко, ніби хтось кинув у кімнату ніж.

Ліліт не відповіла одразу. Вона могла б ухилитися. Могла б сказати “це складно”, “не зараз”, “не про це”. Могла б зробити те, що робила так довго: обережно обійти правду, щоб нікому не стало боляче…