РОЗДІЛ 5 Частина 1

Клуб ще не прокинувся повністю. Уранці він був тихий, майже голий: без музики, без світла, без нічного шуму, яким люди так старанно прикривали власну порожнечу. Пахло кавою, вимитою підлогою і вчорашнім вечором.

Ліліт стояла біля бару. Занадто рано. Вона знала це. І все одно прийшла. Дивилася на пляшки за склом так, ніби там могла бути відповідь. Хоча яка, до біса, відповідь у пляшках? Хіба що налити й забути. Але вона вже давно знала: забути не працює. Просто потім голова болить з похмілля. 

Після вчорашнього вона не спала. Не плакала. Не валялася в ліжку з подушкою на голові, як у поганому серіалі. Вона сиділа на кухні, тричі заварювала каву й жодного разу її не допила. Один раз відкрила повідомлення Семові, написала “я нормально”, подивилася на ці два брехливі слова й стерла. Потім сиділа в темряві й думала, що краще б Джейсон просто послав її.

Чесно. Грубо. По-людськи.

Тоді можна було б розсердитися, сказати щось отруйне, грюкнути дверима і хоч якось зрозуміти, куди подіти цей біль.

А він зробив гірше. Він сказав “не лізь” так, ніби вона справді забула своє місце. Не крикнув. Не зірвався. Не вдарив словом навмання. Відрізав. При всіх.

Двері відчинилися позаду. Ліліт не обернулася.

— Ти рано, — сказав Нік.

— Я чекала на тебе.

Він зупинився. Кілька секунд нічого не казав, і за ці кілька секунд вона почула все, що треба. Він уже зрозумів: це не ранкова кава, не сварка після свята, не “Ніку, скажи своєму братові, що він придурок”.

Це було гірше.

— Ходімо нагору, — сказав він.

Без жарту. Без “катастрофо”. Без спроби розрядити повітря. І саме від цього в неї ледь не затремтіли руки.

Вони піднялися до його кабінету мовчки. Нік зачинив двері, але не сів. Вона теж не сіла. У цьому кабінеті за роки було всяке: її злість, його сарказм, сварки, сміх, тиша, тренувальні плани, дурні розмови після ночей, коли спати було неможливо. Тут вона могла бути різною. Не зручною. Не красивою. Не мудрою.

Собою.

Нік знав її такою, якою мало хто знав. І сьогодні він дивився на неї без усмішки.

— Говори, — сказав він.

Ліліт пройшла кілька кроків, зупинилася біля столу й торкнулася пальцями краю дерева. Не тому, що їй це було потрібно. Просто якщо руки не зайняти, вони можуть почати тремтіти, а вона ненавиділа цю зраду тіла.

— Скажи мені чесно… це варте того?

Нік не перепитав одразу. Він дивився на неї уважно. Не як на чужу біду. Як на свою людину, яка прийшла вже з рішенням, але ще не має сил вимовити його.

— Що саме? — спитав він тихо.

— Оце все. Мучити себе. Мучити іншу людину. Стояти поруч із тим, що в тебе всередині живе, і робити вигляд, що його немає. Ховатися за страхом, за минулим, за всіма цими благородними причинами, які в результаті просто ріжуть іншого по живому.

Нік мовчав. Вона підняла очі.

— Ти знаєш, про що я питаю.

— Знаю.

Це було тихо. І чесно. Ліліт кивнула. Їй саме це було потрібно. Не жарт. Не ухиляння. Не “давай каву”. Просто щоб він не зробив вигляд, ніби не розуміє.

— Ти жив із цим, — сказала вона. — З Фей. Ти ховався, Ніку. Ховався так довго, що я іноді хочу тебе стукнути чимось важким просто заднім числом.

— Заслужено.

— Так, але ти її не виганяв. Не робив чужою. Ти був нестерпним, грубим, сліпим, упертим, самозакоханим ідіотом…

— Список росте. Мені хвилюватися?

— Так.

Він кивнув.

— Добре.

— Але ти не відбирав у неї право бути поруч, — сказала Ліліт, і голос усе ж трохи зірвався. — Ось у чому різниця. Ти не казав їй при всіх: “не лізь”. Не дивився на неї так, ніби вона зайшла туди, куди її не кликали. Не викреслював усе живе між вами тільки тому, що сам боявся назвати це.

Нік відвів погляд до вікна. Йому було неприємно. Добре. Вона не хотіла, щоб йому було зручно.

— Фей чекала не тому, що не мала гордості, — продовжила Ліліт. — Вона бачила тебе. Ти ховався від себе, але не змушував її почуватися зайвою в твоєму житті. А він…

Вона замовкла. “Джейсон” не вийшло. Не зараз.

І Нік не допоміг. Не вставив ім’я. Не підштовхнув. Вона любила його за це.

Не романтично. Ніколи... Але любила тією дивною, кістяною любов’ю, яка не питає дозволу й одного дня просто стає частиною тебе.

— Він був мені другом, — сказала вона нарешті. — До всього цього. До цього пекла, в яке ми всі дружно залізли й тепер робимо вигляд, що просто прогулюємося. Він був людиною, до якої я могла прийти. Могла говорити. Могла мовчати. Могла бути не тільки корисною, не тільки сильною. Не тільки тією, яку всі ставлять десь поруч із вогнем, бо вона ж, бляха, фенікс, вона не згорить.

Вона різко видихнула.

— А тепер він так боїться того, що відчуває, що готовий стерти навіть це. Навіть дружбу. Наче якщо між нами не залишиться нічого живого, йому стане безпечніше.

— Не стане, — сказав Нік.

— Я знаю.

— Він теж знає. Просто зараз поводиться як ідіот.

— Як повний ідіот.

— Я хотів сказати м’якше.

— Не треба.

— Добре. Як повний ідіот.

Ліліт криво всміхнулася, але усмішка одразу розсипалася.

— Учора він сказав два слова. Просто два слова. І я стояла там, перед усіма, і думала: ну от. Ось воно. Не тому, що “не лізь” — найгірше, що мені казали в житті. Повір, у мене багата колекція,.. а тому, що це нарешті стало вголос. Усе, що він тижнями робив мовчки: не сюди, не ближче, не поруч.

Нік підійшов до столу, але все ще не торкався її. Правильно. Вона зараз не знала, витримає дотик чи ні.

— Ліліт…

— Я вчора хотіла, щоб він підійшов, — сказала вона різко.

Нік замовк.

— От у цьому весь жах. Не в тому, що він мене відштовхує. Не тільки в цьому, а в тому, що я все одно хотіла, щоб він підійшов. Після всього. Після його холодного обличчя, після цього “не лізь”, після того, як він зробив з мене дурепу перед людьми, я все одно якоюсь хворою частиною себе чекала, що він зупинить мене біля тих чортових дверей.