РОЗДІЛ 4 Частина 2

У залі стало тихіше не одразу.

Після того, як Фей остаточно дозволила Алексу сісти нормально, а не лежати на підлозі, як “медично зручний труп”, за словами Ніка, напруга ще якийсь час трималася в повітрі. Її не можна було просто вигнати жартом чи наказом. Вона сиділа в кожному русі Сема, у тому, як Фей надто часто перевіряла пульс Алекса, у тому, як Нік крутив у руках пляшку води й робив вигляд, що це просто нудьга, а не спосіб не зірватися.

Алекс сидів на підлозі, спершись спиною об лавку. Блідий, трохи втомлений, але вже занадто живий, щоб Сем міг спокійно на нього дивитися.

Він і не дивився спокійно.

— Ну що? — першим не витримав Алекс.

Сем підняв на нього очі.

— Що “ну що”?

— Як я виглядав? Дуже ефектно?

Сем кілька секунд мовчав. Потім хмикнув, але смішно не стало.

— Як труп. Реально.

Алекс кивнув із виглядом людини, яка отримала корисну рецензію.

— Дякую, брате. Дуже підтримав.

— Я серйозно.

— Я помітив.

Сем сів поруч, провів рукою по волоссю й подивився кудись перед собою, ніби Алексові очі зараз були занадто важким місцем.

— Ти просто впав. І все. Ніби тебе вимкнули. Я перевірив пульс, а його не було.

Алекс уже не жартував.

— Страшно було?

Сем не відповів одразу. Він сперся ліктями на коліна, зчепив пальці й стиснув їх так, що побіліли кісточки.

— Я думав, що готовий. Ми ж знали, що це станеться. Усі знали. Фей пояснювала, Нік бурчав, мама робила вигляд, що не хвилюється, хоча вона хвилюється навіть тоді, коли хтось неправильно ріже хліб. Але коли це сталося…

Він замовк. Алекс чекав.

— Це не було про “знати”, — сказав Сем нарешті. — Це було як тоді.

Алекс зрозумів без пояснень. Лікарня. Кров. Ліліт. Та ніч, після якої вони всі стали іншими, навіть якщо ще довго вдавали, що просто пережили чергове жахіття й тепер можна повернутися до нормального життя.

— Тоді було гірше, — тихо сказав Алекс. — Ми не знали, чи вона повернеться.

Сем криво всміхнувся.

— А зараз знали і все одно це ні хріна не допомогло.

Нік, який стояв неподалік, глухо видихнув.

— Вітаю у клубі.

Сем повернув до нього голову.

— У якому ще клубі?

— “Все одно страшно, навіть коли теоретично всі виживуть”.

— Назва довга.

— Зате чесна.

Фей кинула на Ніка погляд.

— Можеш хоча б десять хвилин не робити з цього стендап?

— Ні, — відповів Нік. — Бо тоді хтось почне говорити про почуття, а я сьогодні й так уже пережив забагато.

Сем хотів щось відповісти, але Алекс раптом штовхнув його плечем.

— Ти справишся.

Сем подивився на нього уважніше.

— А якщо ні? Якщо це буде не так, як у тебе?

— Буде інакше, — сказав Алекс чесно.

— Клас. Дуже оптимістично.

— І буде боляче.

— О, ще краще. Продовжуй, мені вже майже хочеться написати заповіт.

— Але ти не будеш один.

Це прозвучало вже без жарту. Сем опустив погляд і кивнув. На кілька секунд між ними стало тихо, але не порожньо. Просто обидва сиділи поруч із тим, що ще не сталося, але вже кинуло тінь.

Алекс першим зламав тишу.

— І ще одне.

— Що?

— Коли буде твоя черга… не падай ось так. Ну, тупо, як я. Зроби це красиво чи що.

Сем повільно повернув до нього голову.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Ти помер у мене під руками, а тепер даєш режисерські поради?

— Саме так. Я маю свіжий досвід.

— Та пішов ти.

Алексові кутики губ піднялися.

— О, вже краще. Злість повернулася, значить, будеш жити.

— Я тебе зараз сам уб’ю, і цього разу Фей хай не втручається.

— Не раджу. Я тепер офіційно складніший у використанні.

Сем дивився на нього ще мить, а потім засміявся. Різко, нервово, з полегшенням, яке ще не встигло перестати тремтіти. Алекс засміявся теж, тихіше, хрипко, але вже по-справжньому.

Фей похитала головою.

— Ви обоє нестерпні.

— Це в нас сімейне, — сказав Сем.

Ліліт, яка стояла біля дверей із пляшкою води в руках, тихо всміхнулася.

— На жаль, так.

Сем одразу повернувся до неї.

— Ти нормально?

— Так.

Він примружився.

— Це “так” чи мамине “так, не чіпай мене, бо я зараз когось укушу”?

— Друге.

— Зрозумів.

Нік схвально глянув на нього.

— Вчиться.

— Я живу з нею все життя, — сказав Сем. — Це не навчання, це виживання.

Ліліт підійшла ближче й поклала руку йому на плече.

— А ти думав, материнська любов — це тільки пироги й теплі обійми?

— Пироги були б непогано.

— Запиши як скаргу.

— Я маю окремий блокнот.

— Не сумніваюся.

Цей сміх був потрібен усім. Не тому, що зняв страх повністю, а тому, що дав йому місце, де можна було стояти й не падати. Після кількох хвилин, у яких серце Алекса мовчало, навіть дурні жарти звучали як доказ: вони ще тут.

Свято для Алекса вирішили зробити не того ж дня. Формально привід був день народження, хоча після його переродження цифра “двадцять вісім” уже не мала звичайного людського значення. Для людей це був би просто вік. Для них — межа, після якої тіло перестало належати часу так, як раніше.

Алекс святкувати не хотів. Саме тому Сем і Нік вирішили, що свято буде.

— Це насильство над моєю особистістю, — спокійно сказав Алекс, коли почув план.

Сем поставив на стіл пакет з продуктами.

— Ти безсмертний, переживеш.

— Я не люблю бути центром уваги.

— Ти помер на тренуванні. Центром уваги ти вже був. Тепер буде торт.

Нік кивнув.

— Логіка бездоганна.

— Ти не допомагаєш, — сказав Алекс.

— Я ніколи не обіцяв.

Ліліт сиділа на дивані зі списком продуктів і слухала їхню перепалку з виразом людини, яка вже втомилася, але ще не настільки, щоб припинити цей цирк.