РОЗДІЛ 4 Частина 1

Того ранку вони прийшли на тренування, як завжди. Без особливої драми, без важких поглядів і без відчуття, що зараз щось обов’язково піде не так. Ліліт лише попередила, що сьогодні не тренує: у неї зранку боліло плече після вчорашнього спарингу з Ніком, де цей світловолосий псих вирішив, що слово “обережно” — це, мабуть, назва якогось слабкого коктейлю.

— Тому сьогодні вас мучить він, — сказала вона, кивнувши на Ніка.

— Я не мучу, — обурився Нік. — Я формую характер.

Сем хмикнув.

— Ти травмуєш психіку.

— Іноді це теж форма характеру.

Алекс зняв худі й кинув його на лавку.

— Починай із мене.

— О, дивіться, герой прокинувся, — сказав Нік. — Сам вийшов на смерть, сам красиво став у центр зали. Мені аж ніяково псувати момент.

— Тобі ніколи не буває ніяково.

— Бо я емоційно стабільний.

Сем пирснув так голосно, що навіть Ліліт усміхнулася.

— Що? — Нік повернув до нього голову.

— Нічого. Просто цікава самодіагностика.

— Твоя черга після нього, лікарю. Посмієшся на підлозі.

— Дуже мотивує.

Алекс уже стояв у центрі. Зібраний, спокійний, трохи гострий на язик, але не більше, ніж зазвичай. З боку він виглядав нормально. Можливо, навіть краще, ніж нормально: рівніше дихав, швидше реагував, рухався чисто й точно.

Ліліт спершу не надала цьому значення.

Вони всі знали, що колись це станеться. Знали про вік, про ген, про перехід, який мав прокинутися в Алексі. Але знати — це одне. Побачити перші ознаки, коли вони ще схожі на звичайну хорошу форму, — зовсім інше.

Нік теж не одразу зрозумів. Він просто примружився, коли Алекс провів першу зв’язку трохи швидше, ніж мав би.

— Не поспішай.

Алекс кивнув. Крок уперед, удар, поворот. Чітко. Надто чітко.

— Я сказав, не поспішай.

— Я почув.

— Тоді зроби вигляд, що слухаєш.

Алекс ледь усміхнувся.

— Я слухаю. Просто не завжди виконую.

— О, прекрасно. У нас тут бунт портфелевого хлопчика.

Сем, який стояв біля лавки з пляшкою води, глянув на Ліліт.

— Він зараз образив усю юридичну систему.

— Юридична система переживе, — сказала вона.

Нік пішов на нього різкіше. Не сильно. Перевірочно.

Алекс відбив, змістився, розвернувся й одразу перейшов у контратаку. Рух був гарний. Занадто гарний. І саме це раптом кольнуло Ліліт під ребрами. Не неправильно, не хаотично, не небезпечно для Ніка. Просто в Алексі ніби щось відчинилося, а він сам ще не зрозумів, що це вже не він контролює силу. Це сила почала проходити крізь нього.

— Алекс, — сказала вона.

Він почув. Не зупинився. Нік уже теж це побачив. На його обличчі зникла усмішка.

— Стоп.

Алекс зробив ще один крок. І тоді все обірвалося. Не рух, не техніка, не рівновага. Він просто згас. Тіло різко похитнулося, ніби всередині хтось вимкнув світло, і впало на підлогу глухо, важко, без жодної спроби втриматися.

— Алекс !

Сем опинився біля нього першим. Так швидко, ніби стояв уже напоготові, хоча ще секунду тому сміявся. Він перевернув брата на спину, нахилився, перевірив дихання. Руки працювали автоматично, чітко, як його вчили. Але обличчя в нього вже було не лікарське. Братське.

— Чуєш мене? Алекс, чуєш?

Жодної реакції. Сем приклав пальці до шиї. Секунда. Друга. Він змістив руку й перевірив ще раз. Ліліт уже була поруч.

— Сем?

Він не відповів одразу, і ця пауза сказала більше, ніж будь-який крик.

— Пульсу немає.

Слова прозвучали тихо, але вдарили так, ніби хтось розбив повітря.

— Ні, — видихнула Ліліт.

Вона опустилася на коліна й сама торкнулася шиї Алекса. Перевірила там, де щойно перевіряв Сем. Потім ще раз, бо тіло іноді вірить пальцям менше, ніж страху. Нічого. Шкіра Алекса була вже холоднішою, ніж мала бути.

— Ні… Алекс, ні.

— Я починаю компресії, — сказав Сем, і голос у нього зламався рівно настільки, щоб стало страшно.

— Почекай, — різко сказав Нік.

Сем підняв голову.

— Ти знущаєшся? У нього немає пульсу!

— Я бачу.

— Тоді відійди або допомагай!

— Сем.

Нік сказав це не голосно, але так, що Сем завмер на пів руху. Ліліт подивилася на нього.

— Що це?

Нік опустився поруч, швидко перевірив Алекса сам, поклав долоню йому на груди й на мить застиг. Уперше за весь ранок у ньому не було жодного сарказму. Навіть злості не було. Тільки різка, холодна зібраність.

— Це не кінець, — сказав він.

Сем дивився на нього так, ніби готовий був ударити.

— Що?

— Це початок.

Ліліт ковтнула повітря.

— Ген?

Нік коротко кивнув.

— Схоже.

— Схоже? — Сем майже виплюнув це слово. — Він не дихає, Ніку!

— Нам потрібна Фей.

Ліліт уже діставала телефон. Пальці слухалися погано, і це розлютило її до темряви в очах. Вона натиснула виклик, притиснула телефон до вуха й ледь не зламалася від самого звуку першого гудка.

— Ліліт? — відповіла Фей.

— Фей, будь ласка, швидко. Алекс… він…

Вона не змогла договорити. Нік забрав телефон.

— Зал. Зараз. Він почав…. Так. Джейсона теж.

Він відключився й повернув телефон Ліліт.

— Вона з ним.

Сем не відходив від Алекса. Його рука лежала на грудях брата, ніби він міг змусити серце битися просто силою власної впертості.

— Давай, — прошепотів він. — Давай же. Ти можеш.

Алекс не рухався. Ліліт дивилася на нього й відчувала, як піднімається знайомий страх. Не той, що кричить. Інший. Тихий, липкий, безпорадний. Її перехід був іншим: кров, біль, лікарня, Джейсонова кров, чужа жорстокість, через яку її витягували назад майже силою. Тут не було нічого, з чим можна було б боротися. Ні рани, ні ворога, ні очевидної причини.

Тільки Алекс на підлозі. Тільки тиша там, де мало б битися серце. Двері відчинилися різко. Фей зайшла першою. Швидко, зосереджено, без паніки. За нею — Джейсон.