РОЗДІЛ 3

Алекс не пішов за батьком одразу.

Не тому, що передумав. Просто знав: якщо піде в перші секунди після того, як Ліліт зачинила за собою двері, скаже щось різке. Занадто різке. Не тому, що хотів образити, а тому, що всередині вже кілька тижнів накопичувалося те, чому він не давав назви.

Злість? Ні. Не тільки. Біль. Ось це було чесніше.

Він стояв у вітальні, слухав, як Сем сперечається з Ніком про щось настільки дурне, що за нормальних обставин Алекс втрутився б просто з поваги до логіки. Фей збирала чашки. Нік говорив надто голосно. Сем сміявся надто легко. Усе було майже як завжди.

Майже.

Оце слово останнім часом дратувало найбільше, бо в ньому ховалася вся правда. Ліліт майже була такою самою. Джейсон майже не дивився їй услід. Дім майже не змінився. Вони всі майже робили вигляд, що нічого не відбувається.

І тільки якщо придивитися — все тріщало.

Алекс подивився на двері, за якими зник батько. Джейсон вийшов тихо, як завжди. Без різких рухів. Без слів. Просто пішов у свій кабінет, де порядок, документи й зачинені двері мали зробити те, що він робив усе життя: сховати від усіх те, що болить.

Раніше Алекс дозволив би йому це. Колись. Коли був молодшим. Коли думав, що мовчання Джейсона — це завжди сила. Коли вірив, що якщо батько не говорить, значить, так треба.

Тепер він уже не був дитиною. І, здається, саме цього Джейсон досі не хотів помічати.

— Ти кудись зібрався ? — спитав Сем, коли Алекс рушив до дверей.

Алекс зупинився.

— Так.

Сем примружився.

— Це “так” звучить як “не лізь”.

— Бо це “так” і означає “не лізь”.

— Я, між іншим, тонко відчуваю сімейну драму.

Нік пирхнув.

— Ти тонко відчуваєш тільки запах їжі.

— Це неправда. Я ще небезпеку відчуваю.

— Коли закінчується їжа?

— Саме так.

Алекс навіть не всміхнувся. Сем помітив. Нік — теж. Фей просто подивилася на нього. І, здається, зрозуміла. Вона не зупинила. Тільки тихо сказала:

— Не бийте одне одного.

Нік підняв брову.

— О, тепер мені цікаво.

— Тобі завжди цікаво, коли хтось може отримати по обличчю, — сказала Фей.

— Наклеп. Мені цікаво, коли це не я.

Алекс вийшов. Коридор був тихий. Надто тихий після вітальні. У маєтку Річардсонів тиша ніколи не була порожньою. Вона мала шари: старе дерево, кроки охорони внизу, приглушені голоси за стінами, шелест вентиляції, життя, яке не завжди показувалося, але завжди було поруч.

Колись цей дім здавався Алексу величезним. Холодним. Красивим і чужим. Потім Джейсон дав йому тут місце. Потім Ліліт дала йому тепло.

І тепер, коли між ними двома стояло це крижане “майже”, весь дім ніби став трохи кривим. Неправильним.

Алекс зупинився біля дверей кабінету. Не постукав одразу. Він знав цей кабінет з дитинства. Знав, як часто Джейсон ховався там не від людей, а від самого себе. Знав, що за цими дверима батько міг знову стати лідером, головою клану, чоловіком, який не помиляється, не болить, не потребує.

Алекс тихо видихнув. Потім постукав.

— Увійди, — почувся голос Джейсона.

Рівний. Звісно. Алекс відчинив двері.

Батько стояв біля столу. Не сидів — стояв, спершись руками на край, трохи нахиливши голову. На столі лежали папери, але Алекс міг би закластися на що завгодно: він не прочитав жодного рядка.

Джейсон підняв погляд.

— Щось сталося?

Господи. Оце було майже смішно. Щось сталося.

Ні, нічого. Просто жінка, яка двадцять років була поруч, тепер іде з дому так, ніби забирає себе по шматках, а ти стоїш і дивишся їй услід, як чоловік, який сам собі відрубав руку й дивується, чому кров.

Алекс зачинив двері.

— Так.

Джейсон мовчав.

— Мені треба з тобою поговорити.

— Якщо це про документи…

— Не про документи.

Джейсон відвів погляд першим. Дуже коротко. Майже непомітно. Алекс усе одно побачив.

— Якщо це про Ліліт, — сказав Джейсон спокійно, — не треба.

Ось воно. Двері. Замок. Холодна ручка в руці. Алекс зробив крок ближче.

— Треба.

— Алекс.

У цьому одному слові було попередження. Колись цього вистачило б. Колись Алекс зупинився б. Не тому, що боявся, а тому, що звик: коли Джейсон каже так, межу краще не переходити.

Але сьогодні за цією межею була не чужа справа. Сьогодні за нею була Ліліт. І сам Джейсон.

— Я вже не дитина, — сказав Алекс.

Джейсон подивився на нього уважніше.

— Я цього ніколи не казав.

— Ні. Ти просто часто поводишся так, ніби це все ще правда.

Тиша стала щільнішою. Джейсон випростався.

— Обережно.

Алекс гірко всміхнувся.

— От саме про це я і говорю.

— Про що?

— Про те, що ти зараз спробуєш зробити те саме, що робиш із нею. Відступити. Стати холодним. Поставити між нами стіну з голосу, погляду й цього твого “обережно”.

Джейсон нічого не відповів. Алекс уперше за вечір відчув, як у ньому здригнулася злість. Не гаряча. Не Семова. Не така, що летить уперед раніше за думку. Його злість була тиха. Вона ставала словами.

— Не вийде, — сказав він.

Брови Джейсона ледь зійшлися.

— Ти не знаєш, про що говориш.

— Можливо.

Алекс зробив ще крок.

— Але я знаю достатньо.

— Ні.

— Так.

Голос вийшов різкішим, ніж він планував. Вони дивилися одне на одного. Батько й син. Не по крові. По всьому іншому, що іноді значило більше.

— Я не знаю, що між вами сталося, — сказав Алекс уже тихіше. — І не питатиму її. Вона не скаже, якщо не захоче. А витягувати з неї правду, коли їй болить, — це останнє, що я зроблю.

Обличчя Джейсона ледь змінилося. Мікро рух. Біль. Знову схований. Алекс продовжив:

— Але не роби вигляд, що я сліпий.

— Я нічого не роблю.

— Робиш.

— Алекс…

— Ти робиш їй боляче.

Слова впали між ними просто. Без крику. Без прикрас. І саме тому, мабуть, ударили сильніше. Джейсон завмер.