РОЗДІЛ 2 Частина 1

Зал був наповнений людьми. Голосами, сміхом, оплесками, чужими парфумами, шелестом суконь, нервовими поправляннями мантій, надто гучними родичами й тим особливим хаосом, який буває тільки там, де всі одночасно пишаються, хвилюються і намагаються не виглядати смішно на фото.

Ліліт стояла трохи збоку й дивилася на сцену.

Сем усміхався так, ніби диплом йому видали не за роки навчання, безсонні ночі, нерви й практику, а просто тому, що світ нарешті визнав очевидне: він прекрасний.

Алекс стояв поруч.

Стриманіший. Спокійніший. З тією рівною впевненістю в очах, яка з роками стала в ньому ще помітнішою. Він не світився назовні так, як Сем. Алекс узагалі рідко світився назовні. Але Ліліт давно навчилася бачити його інакше. У нього радість була не феєрверком. Вона була глибоким, тихим теплом, яке не потребувало свідків.

Сему було двадцять шість. Алекс був на рік старший, хоча іноді поводився так, ніби на всі сто. І все одно, коли вони стояли там, у мантіях, із дипломами в руках, Ліліт на кілька секунд побачила не дорослих чоловіків.

А хлопців.

Сема, який колись злився, якщо щось не виходило з першого разу, кидав усе з виглядом людини, яку світ образив персонально, а потім повертався й робив знову, бо впертість у цій сім’ї передавалася явно не через нормальні гени.

Алекса, який у дванадцять років тримався так, ніби вже давно зрозумів: якщо будеш достатньо тихим і зібраним, світ, можливо, не помітить, як сильно тобі іноді страшно.

Вони виросли. Не просто стали вищими, ширшими в плечах, дорослішими обличчями. Ні. Вони виросли всередині.

Сем став спокійнішим. Глибшим. У ньому з’явилася тиша, якої раніше не було.

Алекс залишився Алексом, але теж змінився. Він став чоловіком, який точно знає, куди йде, навіть якщо не всі навколо встигають за його кроком.

Ліліт відчула, як у грудях щось стискається. Не від болю.

Від того дивного материнського почуття, яке неможливо пояснити нормальною мовою. Коли ти одночасно пишаєшся, хочеш плакати, хочеш обійняти, хочеш нагодувати, хочеш сказати “я ж казала, що ти зможеш”, і при цьому готова вбити кожного, хто хоч трохи зіпсує їм цей день.

Звичайні материнські дрібниці.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби плануєш захопити університет, якщо їм неправильно вручать дипломи, — тихо сказав Нік біля її плеча.

Ліліт навіть не обернулася.

— Я просто дивлюся.

— Ага. З таким обличчям дивляться або на дітей, або на ворогів перед стратою.

— Не заважай мені бути зворушливою.

— Тобі не личить. Я хвилююся.

Вона штовхнула його ліктем. Нік хмикнув, але замовк. Фей стояла поруч із ним, маленька, світла, ніжна серед цього шуму, і дивилася на хлопців так, ніби бачила не тільки цей день, а всі нитки, які привели їх сюди.

Джейсон був на іншому боці залу. Ліліт знала це ще до того, як подивилася. Оце було найгірше.

Раніше вона просто помічала його присутність. Як частину простору. Як щось сильне, стале, небезпечне, але знайоме.

Тепер усе стало інакшим. Тепер кожного разу, коли він був поруч, тіло знало раніше за розум. Повітря змінювалося. Тиша ставала іншою.

І серце, дурне безсмертне серце, яке мало б уже навчитися поводитися пристойно, усе одно реагувало.

Вона не повернулася одразу. Не хотіла. Бо знала, що побачить.

Його.

Спокійного. Зібраного. Майже холодного. У темному костюмі, з тим обличчям, яке вміло тримати пів світу на відстані й переконувати всіх, що так і треба.

Тільки Ліліт тепер знала, що під цим холодом є інше.

Вона знала це з того вечора. З його пів кроку. Зі своєї руки, яка так і не торкнулася його обличчя. З тиші, що залишилася після його відступу. Вона все одно подивилася.

Джейсон стояв поруч із кількома людьми з адміністрації університету. Говорив щось стримано, ввічливо. Кивнув. Ледь усміхнувся комусь так, як усміхаються люди, які давно вміють бути бездоганними на публіці.

А потім його погляд знайшов її. Ненадовго. Але Ліліт відчула це так, ніби він торкнувся її пальцями. У грудях стало тісно. Вона відвела очі першою. Не тому, що програла. А тому, що вирішила більше не грати.

Саме це помітила Фей.

Ліліт відчула її погляд збоку, але Фей нічого не сказала. Не тут. Не серед людей, оплесків і щасливих родичів, які не підозрювали, що поруч із ними стоїть клан безсмертних, у якому зараз кипить драма рівня “краще б хтось просто в когось вистрілив, було б простіше”.

Свято тривало. Сем отримав диплом і, спускаючись зі сцени, примудрився підморгнути Ліліт так нахабно, що вона одразу показала йому очима: “Я тебе народила, не перегинай”.

Алекс отримав свій спокійно. Без зайвого жесту. Але коли опустився в зал і побачив Джейсона, у його погляді щось м’яко змінилося.

Джейсон поклав руку йому на плече. Коротко. Стримано. Майже офіційно для чужих очей. Але Ліліт знала: для них обох це було більше.

Джейсон не завжди вмів говорити, що пишається. Алекс не завжди потребував слів. І, мабуть, саме тому вони так довго вчилися чути одне одного без них.

Після церемонії все змішалося остаточно. Фото. Обійми. Сем, який заявив, що без їжі він не дипломований спеціаліст, а просто голодна людина з папірцем. Нік, який сказав, що нарешті в цьому натовпі з’явилися хоч двоє майже корисних людей. Фей, яка тихо виправила Алексу складку на мантії. Джейсон, який говорив з обома хлопцями спокійно, але в очах мав те глибоке, приховане тепло, яке не кожен умів побачити.

Ліліт бачила. Завжди бачила. І це було її прокляттям. Бо вона бачила в ньому не тільки холод. Вона бачила те, що він ховав. Але бачити — не означало мати право торкатися.

Пізніше, коли шум залишився позаду, коли хлопці пішли до Сема сперечатися, де святкуватимуть далі, а Нік заявив, що якщо вони виберуть не його клуб, він офіційно відречеться від них обох, Ліліт вийшла на терасу.

Вечір був теплий і непристойно спокійний. Наче світ не знав, що всередині неї досі лежить тих самих пів кроку й робить вигляд, що він просто дрібниця.