РОЗДІЛ 1 Частина 2

Джейсон не пам’ятав, як вийшов із її дому. Пам’ятав двері за спиною. Тихий звук замка. І її обличчя. Не сльози. Не крик. Не злість. Спокій.

Оцей проклятий спокій, від якого йому хотілося повернутися, зламати двері, взяти її за плечі й сказати, що вона все зрозуміла не так.

Що він не від неї відступив. Не від її руки. Не від того обережного руху, ніби вона боялася не його, а власного права на цей дотик.

Він відступив від себе. Від тієї секунди, після якої перестав би бути обережним.

Але він не повернувся. Не тому, що не хотів. Гірше. Тому що занадто добре пам’ятав, чим іноді закінчується любов.

Джейсон дійшов до машини, але не сів одразу. Уперся руками в дах, опустив голову й заплющив очі. Повітря було прохолодним. Ніч — тиха. Будинок Ліліт за його спиною світився кількома вікнами: теплий, новий, ще не до кінця її, але вже достатньо живий, щоб боліло дивитися.

П’ять років тому він пообіцяв Джо бути поруч. Не замінити. Не взяти. Не вирішити за неї. Просто бути тією опорою, яку Ліліт не попросить, але яка стоятиме неподалік, якщо земля під ногами знову піде тріщинами.

Джейсон тоді думав, що розуміє, що обіцяє. Він не розумів.

Бо бути поруч із Ліліт і не хотіти більшого виявилося легко тільки спочатку. У перші місяці в ній було стільки горя, що будь-яке його бажання здавалося б блюзнірством. Вона ходила по дому, який повільно переставав бути домом, дихала через силу, трималася за Сема, за Алекса, за Ніка, за Фей, за дрібні справи, за каву, за клуб, за все, що не давало їй лягти поруч зі своїм минулим і більше не вставати.

Тоді він міг бути чесним із собою. Вона горювала. Він підтримував. Це було правильно. Безпечно. Зрозуміло. А потім Ліліт почала жити. Не одразу. Не красиво. Не так, як люди люблять розповідати в чужих історіях, ніби одного ранку біль просто перестає бути болем, а людина виходить на сонце з новим обличчям.

Ні.

Вона поверталася повільно.

Через злі жарти. Через каву, яку забувала допити. Через сварки з Ніком, після яких той виходив із її дому з виглядом переможця, хоча насправді був просто щасливий, що вона знову кричить. Через Сема, який приходив і поводився так, ніби холодильник Ліліт був його природним середовищем. Через Алекса, який став у її домі таким же своїм, як у маєтку.

Через новий будинок. Через те, що одного дня вона нарешті перестала жити в стінах, де кожен кут пам’ятав Джо.

Джейсон мав радіти. І радів. Саме це було найгірше. Бо коли Ліліт почала жити, він побачив не вдову. Не жінку, яку треба берегти, бо вона пережила втрату. Не пророцтво. Не частину клану, прив’язану до його крові.

Він побачив її. Жінку. Живу. Гостру. Небезпечну. Смішну тоді, коли вже не мала сил бути сильною. Сильну тоді, коли будь-хто інший давно б зламався й назвав це втомою.

Жінку, яка могла подивитися на нього так, ніби бачила не лідера клану, не п’ять століть контролю, не владу, не холод і не шрам.

А щось під усім цим. Щось, що він сам давно не хотів бачити.

— Чорт…

Слово вийшло тихим. Майже беззвучним. Він сів у машину. Двигун завівся з першого разу, рівно, слухняно. На відміну від нього.

Джейсон виїхав із під’їзної доріжки швидше, ніж треба. Не настільки, щоб це було небезпечно, але достатньо, щоб зрозуміти: сьогодні контроль тримається не ним, а звичкою.

Дорога до маєтку займала кілька хвилин. Смішно мало.

П’ять хвилин між її новим домом і його. П’ять хвилин між “вона поруч” і “я не маю права”. П’ять хвилин, які раптом стали занадто короткими для чоловіка, що звик тримати дистанцію століттями.

Він бачив дорогу, але не сприймав її. Усе залишилося там. У її вітальні. У тій секунді, коли вона підняла руку.

Вона зробила це так повільно, що він мав би встигнути подумати. Встигнути відсторонитися раніше. Встигнути сказати щось. Перевести все на жарт, хоча він ніколи не був у цьому сильний. Зробити крок назад до того, як її пальці опиняться біля його щоки.

Але він не встиг. Бо дивився на неї. І хотів, щоб вона торкнулася. До болю просте бажання.

Відчути її пальці на своєму обличчі. Дозволити їй цей дотик. Закрити очі на одну секунду й не бути тим, ким він був завжди. Не тримати. Не контролювати. Не рахувати наслідки. Не думати про клан, кров, обіцянки, минуле, яке навіть через п’ять століть іноді підіймалося в ньому так, ніби все сталося вчора.

Він хотів узяти її руку. Притиснути до себе. І не відпустити. Саме тому відступив.

Джейсон різко загальмував біля маєтку. Машина зупинилася занадто близько до сходів. Він кілька секунд сидів нерухомо, стискаючи кермо так, що кістки під шкірою побіліли.

У темному склі перед ним відбивалося його обличчя.

Чуже. Ні. Занадто справжнє. Він ненавидів такі моменти, бо в них не лишалося ролей. Лідер клану. Голова Річардсонів. Чоловік, якого слухали, боялися, поважали. Той, хто приймав рішення, коли інші ще тільки намагалися зрозуміти, що відбувається.

Усе це злітало, як пил. І залишався він. Чоловік, який щойно зробив боляче жінці, яку любив.

Джейсон заплющив очі. Смішно. Він стільки років умів називати речі правильними словами. Угоди, ризики, втрати, загрози, союзи, зради. У його світі виживали ті, хто не брехав собі там, де брехня могла коштувати життя. А тепер він так довго не називав найочевиднішого.

Він любив Ліліт.

Не від сьогодні. Не від тієї миті, коли вона підняла руку. Давно.

Можливо, ще з ночі, коли сидів біля її лікарняного ліжка й говорив із нею, думаючи, що вона не чує. Коли вперше дозволив собі сказати вголос те, що не мав права сказати жінці, у якої був чоловік.

Можливо, коли вона попросила його бути останнім другом для Джо. Не для себе. Не для власної зручності. Для чоловіка, з яким була не до кінця щаслива, але якого не зрадила навіть тоді, коли могла б.

Можливо, коли сказала Алексу: “мій син” — просто , без торгу, без страху перед тим, скільки відповідальності бере на себе одним словом. Можливо, ще раніше.