РОЗДІЛ 1 Частина 1

Вічність, як виявилося, мала паршиве почуття гумору. Вона давала час. Багато часу. Стільки, що можна було навчитися не здригатися від старих спогадів, переїхати в новий дім, звикнути до іншої кухні й змиритися з тим, що твої діти виросли та іноді дивляться на тебе так, ніби це вони дорослі, а ти — проблема на ніжках.

Можна було звикнути до того, що Сем заходить без дзвінка й одразу лізе в холодильник, ніби це не приватна власність, а його законне спадкове право. Що Алекс приходить із ноутбуком, документами й виглядом людини, яка “просто на хвилину”, а потім залишається до ночі. Що Фей залишає чай на столі, навіть коли Ліліт стверджує, що їй нічого не треба. Що Нік установлює бар у її вітальні й називає це “мінімальним рівнем цивілізації”.

До всього можна було звикнути. Навіть до нового дому. Навіть до себе в ньому. Але не до Джейсона. Оце було несправедливо.

Він не робив нічого такого, за що його можна було б чесно зненавидіти. І це дратувало найбільше. Якби він поводився грубо, нахабно або хоча б по-чоловічому тупо, Ліліт мала б опору. Можна було б розсердитися. Вдарити словом. Закотити очі. Поставити на місце.

З Джейсоном так не виходило. Він приходив рідко, але не настільки рідко, щоб його відсутність стала звичкою. Говорив мало, але завжди саме те, що потрібно. Дивився спокійно, а іноді цей спокій торкався шкіри сильніше, ніж чужі руки.

І йшов вчасно. Завжди вчасно.

Наче знав межу, за якою Ліліт починала забувати, що їй давно не двадцять, вона пережила смерть, стала безсмертною, виховала двох майже нормальних чоловіків і точно не мала поводитися як дурна дівчина, якій достатньо одного погляду, щоб у грудях стало тісно.

Майже нормальних — бо один із тих чоловіків був Семом. Це треба враховувати.

Спочатку Ліліт списувала все на новий дім. Новий простір. Нові звички. Новий ритм. Вона взагалі багато що списувала на все, що завгодно. Дуже зручно, до речі. Рекомендувала б усім, якби не побічний ефект у вигляді повної брехні самій собі.

Перший раз це сталося на терасі. Джейсон прийшов перевірити оновлену систему безпеки. Не тому, що не довіряв Алексу. Принаймні так він сказав.

— Він поставив усе правильно, — зауважила Ліліт, спершись плечем на дверний косяк.

Джейсон не обернувся. Стояв біля панелі на стіні, уважно дивлячись на екран.

— Я знаю.

— Тоді що ти робиш?

— Перевіряю.

— Це і є недовіра, тільки в дорогому костюмі.

Він нарешті глянув на неї.

— Я без костюма.

Ліліт на секунду збилася…. Бо так, він був без піджака. У білій сорочці, рукави трохи підкочені, комір розстібнутий на один ґудзик. Нічого особливого. Просто чоловік у сорочці біля її стіни.

Ненормально красивий чоловік у сорочці біля її стіни.

— Не чіпляйся до деталей, — сказала вона.

— Ти сама це почала.

— Я взагалі багато чого починаю. Це не означає, що треба за мною повторювати.

У нього здригнувся куточок губ. Не посмішка. Джейсон був занадто жадібний на такі речі. Але ця дрібна тріщина в його стриманості чомусь залишилася в її пам’яті.

Потім був вечір у маєтку. Нічого особливого: вечеря, хлопці, Нік із Фей, розмова про документи, які Алекс приніс Джейсону, а Сем коментував так, ніби юридична термінологія була особистою образою.

Ліліт сиділа навпроти Джейсона. І впіймала його погляд. Не довгий. Не відвертий. Але достатній, щоб у неї всередині щось дуже тихо змінило положення. Ніби до того стояло прямо, а тепер нахилилося в його бік.

Вона відвела очі першою. Звісно. Бо вона доросла жінка. Розумна. Досвідчена. Безсмертна, чорт забирай. І зовсім не зобов’язана витримувати погляд чоловіка, який мовчить так, ніби в цьому мовчанні можна загубитися.

Потім були дотики. Випадкові. Справді випадкові. Його пальці на її зап’ясті, коли він передавав чашку. Плече, яке ледь зачепило її плече в коридорі. Його рука на її спині, коли вони одночасно вийшли з кабінету, а назустріч майже влетів Сем із телефоном у руках і фразою:

— Не бийте, але я, здається, зламав щось дороге.

Ніхто нікого не вдарив. Хоча Нік потім довго шкодував, що його не було поруч. І кожного разу Ліліт казала собі: випадковість. Просто випадковість. Тільки чомусь жодна випадковість з іншими не залишала після себе тепло під шкірою.

З Ніком — ні. Нік міг обійняти її, штовхнути плечем, підхопити під лікоть, посадити на стілець і сказати: “Сиди, катастрофо, бо в тебе зараз обличчя людини, яка збирається ухвалити дурне рішення”. І це було нормально. Рідне. Безпечне в їхньому неправильному сенсі слова.

З Фей — ні. Її дотики завжди були м’якими, теплими, лікувальними.

З хлопцями — тим паче. Сем міг обійняти так, що ребра згадували молодість, Алекс — торкнутися плеча коротко й точно, але все це було її. Її діти. Її дім. Її родина.

А з Джейсоном… З Джейсоном навіть тиша мала температуру.

І одного вечора Ліліт перестала робити вигляд, що не розуміє. Це сталося не в маєтку. Не в клубі. Це сталося в її вітальні, біля того самого бару, який Нік установив без дозволу, а Ліліт залишила з принципу. З якого саме принципу — вона досі не вирішила.

Джейсон прийшов пізно. Не надто. Але достатньо, щоб будинок уже притих.

Сем і Алекс були в маєтку, сперечалися з Ніком про щось, що починалося як план тренування, а закінчувалося, швидше за все, загрозою зламати одне одному гордість. Фей поїхала до лікарні. Нік, судячи з короткого повідомлення, “контролював хаос”, що в перекладі означало: створював його й отримував задоволення.

Джейсон приніс документи.

Ліліт побачила теку в його руках і скривилася.

— Якщо це знову щось, що Алекс називає “простим юридичним уточненням”, я хочу попередити: я сьогодні не в настрої бути освіченою.

— Це не від Алекса.

— Уже краще.

— Це щодо клубу.

— Гірше.

Він зайшов усередину, і вона відступила, пропускаючи його. Будинок одразу став меншим. Ліліт ненавиділа це відчуття. Ні, не ненавиділа. Брехня.