ПРОЛОГ

Минуло п’ять років після смерті Джо.

П’ять років — достатньо, щоб люди перестали говорити пошепки, коли згадували його ім’я. Достатньо, щоб Сем навчився не стискати щелепу на словах “твій батько”. Достатньо, щоб Ліліт могла зайти на кухню й не чекати, що Джо зараз з’явиться у дверях із заспаним обличчям і проханням не робити зранку “оце своє обличчя, ніби світ уже винен”.

Але недостатньо, щоб старий дім перестав тримати її за горло. Вона не називала це так. Звісно, ні. Ліліт узагалі мала талант називати очевидні речі як завгодно, аби тільки не правдою. Звичка. Виживальна. Місцями — дурна.

Тому, коли одного дощового дня Сем і Алекс зайшли до її дому без дзвінка, з виглядом людей, які щось задумали, вона одразу насторожилася.

— Що ви зробили? — спитала вона, навіть не вітаючись.

Сем образився першим.

— Чому одразу зробили?

— Бо у вас обличчя.

— У мене гарне обличчя.

— У тебе обличчя “мам, не кричи, але…”.

Алекс зняв пальто й спокійно повісив його на спинку стільця.

— Вона добре тебе знає.

— Не допомагай їй. Ти на моєму боці.

— Я на боці здорового глузду.

— Тобто не на моєму.

— Сам дійшов. Пишаюся.

Ліліт подивилася на них обох і вкотре відчула, як щось тихо стискається в грудях.

Вони більше не були дітьми. Сему було двадцять п’ять. Алекс був на рік старший, хоча іноді поводився так, ніби на всі сто. Високі, дорослі, гарні до непристойності, кожен по-своєму. І все одно в неї першим питанням ледь не вирвалося: “Ви їли?”

Материнство, очевидно, було сильніше за безсмертя.

— Сідайте, — сказала вона. — І говоріть. Бо якщо ви прийшли повідомити мені, що випадково когось убили, я хочу спершу допити каву.

— Ми нікого не вбили, — сказав Алекс.

— Сьогодні, — додав Сем.

— Сем.

— Що? Я за точність.

Ліліт повільно поставила чашку на стіл.

— Починайте. І бажано з тієї частини, після якої я не захочу когось ударити.

Сем сів навпроти. На секунду в його очах зникла вся легкість.

— Мам, тобі треба поїхати з цього дому.

Ліліт мовчала. Дощ стікав по склу тонкими кривими лініями. Дім за її спиною був тихий, знайомий, майже слухняний. У ньому було двадцять років її земного життя. Джо. Сем. Сварки. Вечері. Втома. Сміх. Мовчання. Усе, що не було ідеальним, але було її.

— Ні, — сказала вона.

— Я знав, що ти так скажеш.

— Прекрасно. Розмова вичерпана.

— Ні, — Сем подивився прямо на неї. — Не вичерпана. Ти сказала, що хочеш жити. Пам’ятаєш?

Ліліт завмерла. Ці слова вона сказала не йому. Але Сем знав. Вони всі знали не саму фразу — її суть.

— Тато залишиться з нами, — сказав він тихіше. — У пам’яті. У серці. У звичках, через які я іноді злюся, бо роблю точно як він. Він не зникне, якщо ти поїдеш звідси. Але ти не зобов’язана нести його на кожному кроці. У кожному куті. У кожній дверній ручці, мам.

Вона хотіла огризнутися. Дуже. Навіть підібрала гарне формулювання — отруйне, точне, з таким присмаком, щоб відчепилися. Але перед нею сидів її син. Не хлопчик, який колись боявся втратити її в лікарні. Дорослий чоловік, готовий витримати її злість, аби тільки вона почула.

— Ми знайшли будинок, — сказав Алекс.

Ліліт повільно перевела на нього погляд.

— Ви що зробили?

— Знайшли, — уточнив він. — Не купили без тебе. Не оформили. Не завезли меблі, хоча Сем пропонував.

— Це була робоча ідея.

— Це була кримінальна ідея.

— Ти юрист. Твоя робота — зробити так, щоб кримінальне звучало пристойно.

— Моя робота — не сісти через твою креативність.

— Бачиш, мам? Він нудний.

Ліліт не втримала короткої усмішки.

— Де будинок?

Алекс не приховав полегшення.

— Поруч із маєтком. П’ять хвилин пішки. Сім, якщо йти нормально. Десять, якщо Сем дорогою знайде щось їстівне.

— Чому завжди я?

— Статистика.

— Це дискримінація.

— Це облік фактів.

Сем показав йому середній палець.

— Дуже зріло, — сказала Ліліт.

— Мені двадцять п’ять. Я маю право на дорослу форму протесту.

— Оце було по-дорослому?

— У моїй версії — так.

Алекс тихо зітхнув.

— Суть у тому, що ми вже живемо як родина, але розкидані так, ніби хтось кинув нас по карті й забув зібрати.

І ось це влучило. Бо це була правда.

Сем і Алекс давно стали не просто друзями. Не просто майже братами. Братами — без “майже”. Сем приїжджав до маєтку Річардсонів так, ніби мав там власну кімнату. Алекс з’являвся в Ліліт із ноутбуком, документами і фразою: “Тут краще думається”. Нік приходив без попередження. Фей приносила чай. А Джейсон…

Джейсон приходив рідше. Але після нього повітря в домі ще довго не ставало звичайним.

Ліліт відвела погляд. Не зараз.

— Це ідея Джейсона? — спитала вона.

— Ні, — відповів Алекс. — Документи він може перевірити, якщо ти захочеш. Безпеку теж. Але ідея наша.

— Бо ми замахалися їздити один до одного через половину міста, — додав Сем. — У нас, між іншим, складне життя.

— Бідні діти.

— От бачиш, ти розумієш.

— Я зараз заплачу.

— Можна без сарказму?

— Ні.

Сем усміхнувся, але погляд у нього залишився серйозним.

— Мам, ти не залишаєш тата. Ти залишаєш дім, у якому більше не живеш нормально.

Ліліт довго мовчала. Потім тихо сказала:

— Він би мене послав.

Сем не спитав, хто. Алекс теж.

— Так, — погодився Сем. — Приблизно так: “Ліліт, перестань робити з себе пам’ятник. У тебе це все одно погано виходить”.

Вона засміялася. Коротко. Несподівано. Боляче.

— Він би так не сказав.

— Вголос — ні.

— Оце вже більше схоже.

Алекс підвівся і став поруч із нею. Не торкнувся. Просто був поряд.

— Ти не зраджуєш минуле, Ліліт. Ти просто не мусиш жити всередині нього.