Ріки пам'яті

Ріки пам'яті

Ти знаєш, мамо, мудрості твоїй
Вклоняюся, ти відала про втому,
Коли казала, як би не було в житті
Захочеш повернутися додому
Ти знаєш тату, всі сліди твої
У знаки склались, у містичне сяйво
Й незмінно світять донечці твоїй
Щоб не забула, пам'ятала, знала

Ведуть мене туди із далечі років
Де мамин сміх я чую, чую голос
Де папа молодий і ми іще дітьми
Не відали, що нам вготує доля

Отак колись повернуся з світів
З далекої далі, із довгої дороги
Віднайду пам'яті розлитої річки
І змию з серця втому, і омию ноги.

***
Сонце ллє проміння через хмари
Трішечки розвіявся і смог
Жити стало майже вже нормально
Якби тільки не температурив,
Не хворів синок

Неймовірна матері турбота
І неспокій батька посіда,
Коли діти в лихорадці стогнуть
Коли твою крихту, схудлу і безсильну,
Ніби й не серйозна
Хворота з'їда.

Славу Богу творим, як дитя здорове,
Падаєм уклінно, як дитяті зле...
Наші милі діти, наша кров від крові,
Кольорові болі, а в волосся сивим,
Сивим цвітом ллє.

Сонце вийшло, і синіє небо,
Мати бачить, - так воно й було
То хвороба сина витирала фарбу
Із всього довкола, залишила спомин
Снігом над чолом.
 

Одсипав щедрою рукою мені Бог

Одсипав щедрою рукою мені Бог
Розлук із рідними, і зустрічей немало
Пролитих сліз десь у чужих краях
Розпуки, як батьків моїх не стало

Одсипав щедрою рукою Бог
Кохання, яке в далі заманило,
І усмішок, і щастя, і тривог
В чужім краю, і двійко діток милих

Одмірено мені і літ, і зим, і весн
Немало вже по світу мене носить
Здавалося б: вже в мене було все
А ні, бо ще чогось, мабуть, не досить.

І я лечу і йду, куди веде
Куди мені написано від роду
Несу в душі відміряне тепло
І віддаю тому, хто і не просить

Одсипав щедрою рукою мені Бог
Отих доріг, де ноги я стоптала
Де падала і підіймалась знов
Одмірив так, щоб не сказала: мало.

Подруги

Немає кращого зустрітися подругам
Потеревенити про те, про се
Від справ буденних трішки відпочити
Це дійсно щастя, що такі подруги є.

Отак зустрітись без нагальної потреби
Відкласти купу справ убік на час
Віддатися жіночій тій потребі 
ПОГОВОРИТИ.
 Яке то щастя, що ми є у нас 

***
Галактиками міст засіяна земля
Тонкими нитками доріг їх поєднало
Вночі така краса, дився б, споглядав
Нещадне сонце вдень всі вади викриває.
На чужині, мамо, на чужині...

Запитай мене, як я живу
Бо не вдома я, не в Україні
запитай мене, що їм я і що п'ю
На чужині, мамо, на чужині…

Як згадаю я сім'ю свою
закортить вареничків без міри
І біжу, мішу, ліплю, варю
На чужині, мамо, на чужині…

Як згадаю милії краї
і запахне мені хлібом свіжим
Я спечу! І рідний дух поплив
На чужині, мамо, на чужині…

Як свекруня доріка, бува
сяду погойдаю я дитину
Поспіваю колискову я
На чужині, мамо, на чужині…

Як обійме чоловік мене
я згадаю й твої руки, рідні
І заплющу очі і живу....
На чужині..... МАМО, на чужині.....

Жебрачка

Сполоскала коси сивина
Пікселями вкрили щоки зморшки
А була колись же молода
Бабця та, що милостиню просить

Бігала дитятком по стерні
Їй кололо ніжки безупину
Убиралась в хусточку тоді
Коли заміж йти настала днина.

Відтрудила весь здоровий вік
Схоронила-поховала рідних
Діти розбрелися хто куди
І немає їм до неї діла

Не приходять ... мати є і є...
Якось же помалу швендяє по хаті
А вона не скаже, не позве,
А вона не може в дітей брати…

Внукам на цукерки віддає
Майже все, що добрий люд накидав
Копійчину приховає десь
Бо ж на похорон, щоб рідних не трудити.

Глянь довкола, подивись хоч раз
Очі відкривай і відімкни кишеню,
Чашку кави їй купи, хлібинку дай
Отій бабці, як для матері своєї.

Сповідай добро, тепло душі
Як не тяжко, як ти не втомився
І повернеться воно тобі
Благом через бабчину молитву.

Жало

Смерть жалить жалом, де моє воно?
Могила здобуває перемогу.
Але ніколи і нікому не дано
Впізнати ту, останнюю дорогу.

Хтось у світах бреде в чужій траві,
Зашпортується і лягає в чужу глину,
Хтось на подушках рідних уві сні
До господа душею тихо лине.

Та майже завжди кожен снить життя:
Усе що пройдено, проїхано, прожито
В останнії хвилиночки буття...
Щасливий той, кому вдалося ЖИТИ.

Хто не сумує за прожиті дні,
Хто не встидався ні себе, ні роду,
Кому вдалося з честю відійти
І не втомити тих хто був з ним поряд.

І грудками земля впаде як пух
Чи на труну, а чи на білий саван
Чи димом полетить до Бога дух
Усіх однаково ужалить жалом.

Голодомор

Тягне мертві рученята із землі
Те дитя, яке померло рано
З голоду... від матері його
Прийняли, бо вже й її не стало.

Не копали глибоко могили, бо зима...
Та угріло сонце й оголило кості
Голодом замучені тіла
Просять їсти й після злої смерті

Що ж накоїв український рід?
За що його зводили зі світу?
Голодом замучений нарід
І тепер іще кричить до світу.

-------------
Пам'ятаймо, люди ті часи...
Ту історію того голодомору
Щоб стояти міцно на землі,
Щоб нікому не забути знову.

Запалімо кожен свічечку одну
 У вікно хай світить бідним душам
 Тим, які невинно полягли
 Від придуманого штучно злого лиха.
 
 Запалімо свічку, щоб вони
 Були - незабуті, знали - пам'ятаєм,
 Запалімо свічку у вікні
 І схилімо голови в мовчанні.