Там, де думки більше не тримають

Невидима сила продовжувала нести мене далі. Навколо не було нічого, окрім кам’яних стін, волосся-ниток і відчуття, що на спогадах усе не закінчиться. Відчуття ніколи мене не зраджувало — це я інколи зраджувала його. Шкода. Якби не це, моє життя, можливо, склалося б інакше. Та зараз не про це — зараз про те, як я опинилася у полоні власних думок.

Чим більше я проживала свої спогади заново, тим більше переконувалася: думати потрібно, звісно, але якщо втратити контроль над думками — вони можуть мати згубний вплив.

Я пережила ще з сотню спогадів: інколи важливих, інколи — до абсурду дрібних, і тоді не стрималася й запитала себе:

«Це потрібно було так перейматися через такі дрібниці? Ці думки справді варті твого сну?»

Я зрозуміла, що моє зациклення на деталях призвело до того, що я почала прискіпуватися до себе, все більше і більше віддаючись думкам:

«Негідна! Нікчемна! Непомітна! Дивна! Нікому непотрібна!»

Ці згубні думки заважали мені дихати, жити і я, сама того не бажаючи, відчула себе у полоні власних думок.

— Потрібно менше думати й почати робити те, чого я ніколи не робила —насолоджуватися життям.

«Я б дійшла до такого висновку, якби не опинилася у цьому місці?» — подумала я саме в ту мить, коли полум’я відпустило мене. Я впала, боляче вдарившись плечем.

— Що це за... — піднявши очі, змовкла, бо навколо раптом посвітлішало. Тепер я все бачила чітко: волосся більше не звисало зі стелі, полум’я зникло, і переді мною знову стояла та сама змія. Очі її блищали, розширювалися, і вона, звиваючись наді мною, прошипіла:

— Ти мене розчарувала... Але порадувала Її...

— Кого? — не втрималася я від запитання.

— Мені не вдалося показати тобі справжнє прокляття... Що ж, пощастить наступного разу... — очі змії, схожі на скло, холодно дивилися на мене. Вона востаннє зашипіла — і зникла.

— Куди ти?! — крикнула я. — Як мені тепер вийти з цього місця? Поверни мене додому!

— Ти й сама можеш повернутися додому, коли настане час, — тихий, ніжний і теплий голос пролунав зовсім поруч. За хвилину я побачила перед собою постать, від якої віяло спокоєм і розумінням.

— Як це розуміти? — запитала я, намагаючись роздивитися її обличчя, але довгі пасма волосся не дозволяли.

— Ти швидко зрозуміла про згубність думок, — відповіла постать, не припиняючи руху.

Чомусь вона нагадала мені відьму з анімаційних мультфільмів: довге сиве волосся, лахміття-сукня з рукавами до землі, від неї віяло силою і владою, лише голос був інший — теплий і ніжний. Голос ніби говорив: «Не хвилюйся, все буде добре».

— Ви... Вона?

— Так, — відповіла постать, розуміючи, що я мала на увазі ту, про яку говорила змія. — Ти більше не будеш у полоні власних думок, але є дещо, що ти повинна побачити перед тим, як підеш.

Не дочекавшись моєї реакції, вона схопила мене за руку й потягнула просто у стіну.

Я чекала удару, хрусту кісток, останнього подиху, навіть встигла подумати: «Пробач, що була до тебе суворою...» — як стіна зникла, і ми опинилися у кімнаті без кутів і без вікон. Єдиним освітленням були тоненькі сонячні промені, що пробивалися крізь тріщини в стінах. У повітрі стояв затхлий запах... і запах самотності.

— Де ми? — запитала я.

У відповідь почулося тільки:

— Ш-шш...

Постать підняла руку. З рукава сукні-лахміття визирнув довгий, товстий ніготь — і вказав на чоловіка, якого я спершу не помітила. Він був старим, худим і голим, а в очах його блукало божевілля. Він бігав із боку в бік, щось бурмочучи собі під ніс. Було зрозуміло, що чоловік щось шукає, але не може знайти — і це його злить.

«Напевно, для нього це прокляття...» — подумала я.

«Що саме?» — голос постаті пролунав у моїй голові.

«Безсилля. Він щось шукає й не може знайти. Це його бентежить і водночас злить.»

«І що, по-твоєму, він шукає?»

«Я... не знаю.»

«Ти впевнена?» — ніжно запитала постать, і тоді мені здалося, що я вже десь чула цей голос.

«Він шукає себе...»

«Так, — у ніжному голосі з’явився смуток. — Він шукає себе, але не може знайти, бо так давно себе втратив, що не залишилося більше й слідів. Ілоно, я привела тебе сюди, щоб ти запам’ятала — у полоні власних думок немає нічого доброго.»

— У полоні власних думок немає нічого доброго... — прошепотіла я, мружачись від раптового сонця.

«Звідки тут сонце? Невже стіна впала?»

А потім я почула голос мами:

— Ілоно. Ілоно, з тобою все добре?

— Мамо?.. — я спробувала відкрити очі. Коли мені це вдалося, поруч нікого не було: ні чоловіка, ні постаті, ні змії, лише знайоме, стурбовано-налякане обличчя мами.

— Що сталося?

— Ти втратила свідомість. Я намагалася привести тебе до тями, але ти довго не прокидалася... А ще в тебе кров.

— Правда? — я підняла руку, з посмішкою спостерігаючи, як по ній стікає кров і крапає на землю, залишаючи червоні сліди. Запах крові чомусь нагадав мені круглу кімнату. Перед очима спливли очі чоловіка — мутні, порожні, наповнені відчаєм і втратою.

«Я більше не буду думати про те, що не варте моєї уваги, — подумала я, підводячись на ноги. — У полоні думок немає нічого доброго...»