Волосина чесності, що ріже

І щойно торкнулася волосини — перед очима виник спогад: той день, коли я вперше в житті подумала, що чесність може завдати болю.

Мені було дванадцять — п’ятий клас. До уроку геометрії залишалися лічені хвилини: хтось мовчки сидів, чекаючи на вчительку, дехто грав у «триньку» (ніколи не розуміла цієї гри, бо через неї залишалася без кишенькових — часто давала братові кошти, щоб він міг узяти реванш, але грати в «копійки» було не його. Скільки б він не кидав монет на асфальт — більшість падали «решкою» догори), дехто плювався папером у стелю — цей вчинок ніколи не викликав у мене захоплення, а один хлопчик, знудившись, ні з того ні з сього встав, узяв крейду й обмазав нею стілець учительки.

— Що ти робиш? — сказала дванадцятирічна я.

Усі сміялися, та мені було не до сміху, відразу стало сумно на душі. Я розуміла, що якщо вчителька сяде на стілець у своїй новій чорній спідниці — їй буде дуже ніяково. І не через те, що спідниця буде зіпсована — крейду можна змахнути щіткою і остаточно вивести, протерши тканину вологою губкою, а через те, що тобі за п’ятдесят і тридцять поглядів дивляться на тебе глузливо. Я про це подумала, відчула ніяковість, ніби це відбувалося зі мною. На зміну ніяковості прийшла невпевненість: що робити? І коли врешті-решт наважилася підійти до стільця, вчителька вже зайшла до класу. Я так і продовжила стояти на своєму місці. Вчителька голосно привіталася, щось сказала —було видно, що вона не в гуморі — і сіла на стілець. Увесь клас відразу засміявся. Я відчула, що червонію. Жінка зрозуміла, що щось не так, і перше, що вона сказала, було:

— Хто це зробив?

Вона говорила це, дивлячись на мене.

«Чому потрібно запитувати саме мене?» — обурилася я подумки, розриваючись між двома голосами. Один казав: «Мовчи!», а інший шепотів: «Якщо не скажеш, вчителька його не покарає, і він продовжить глузувати з неї... Це не подружка з вулиці — це вчителька, її потрібно поважати».

Я вагалася, але зрештою вказала пальцем на хлопця і, почервонівши до вух, сіла на місце. Пролунав тихий шепіт. Я відчувала на собі погляди, і вони говорили:

«Стукачка».

«Так, я стукачка, — думала тоді я, мріючи провалитися крізь землю. — Але неправильно насміхатися з дорослих! Взагалі не можна насміхатися з когось!..»

Тим часом учителька встала зі свого місця, узяла дерев’яну указку і без вагань вдарила хлопця по руках: один, другий, третій удар. Він не вимовив жодного слова, не випустив жодної сльозинки — у його погляді була лише злість.

Я відвернулася до вікна і, стиснувши кулаки, подумала: «Чесність може завдати болю...»

Теперішня я підійшла до дванадцятирічної себе й, нахилившись до вуха, тихо спитала:

— Чому тобі боляче?

— Ти й сама знаєш, — відповіла дванадцятирічна я.

— Хочеться почути це від тебе.

Дванадцятирічна я, продовжуючи дивитись у вікно, прошепотіла:

— Мені боляче, бо я вчинила правильно, але на серці все одно тяжко. Йому боляче через мене.

— Ти справді так думаєш?

— Так...

І в той момент я зрозуміла: я справді соромилася свого вчинку, поверталася думками до того дня, думаючи: це моя провина, що йому зробили боляче — треба було мовчати.

— Ні-ні, — я доторкнулася до її плеча. — Ти ні в чому не винна. Ти не змушувала його брати крейду, малювати по стільці й дивитися на вчительку з викликом. Вона була найкраща серед усіх у школі — добра й уважна. Це не твоя провина, а його. Він сам причинив собі біль. Ти все зробила правильно.

— Я зробила правильно, — прошепотіла дванадцятирічна я, непомітно витираючи сльози.

Руку на плечі щось зігріло. Я забрала її й подивилася на долоню — замість волосини знову був попіл, який розвіявся, мов пил під вітром.

— Це він зробив собі боляче, — повторила я, коли полум’я вже несло мене далі.