Волосяні нитки моєї пам’яті

Я прийшла до тями, коли вже зовсім стемніло. Було холодно, темно й сиро. Я спробувала поворухнутися — нічого не вийшло. Моє тіло нібито залили гіпсом.

— Ще не з таким справлялася! — прошепотіла я, намагаючись знову поворухнутися. Рух вправо, вліво — здається, те, що мене скувало, тріскається. Я наполегливо рухаюся і ось, вільна. Вибираюся із «саркофага», йду кудись, і раптом крізь темряву пробивається світло. Я біжу на нього, перечіплююся об щось і знову знаходжу себе в тому ж стані нерухомої статуї.

«Я не рухалася зовсім…» — майнуло в голові.

І знову відчуття, що щось повзе по мені. Змія повернулася, лише цього разу вона повільно підіймається від ніг до голови. Чим ближче до грудей, тим сильніше стискає їх. Мене не покидає відчуття, що в усьому моя вина.

Ось змія вже на рівні очей. Я бачу її погляд — два зеленуватих ліхтарі у темряві, і в голові лунає: «У темряві очі змії не світяться і не блищать».

— Хто ти?! — кричу я.

Очі блимають, розширюються, і шиплячий голос відповідає:

— Прийшов час показати тобі справжнє прокляття.

Очі-ліхтарі формуються у кулю, куля — у пащу, а паща — у вогнище, що мене поглинає. Я мала б відчути біль, але нічого не відчула. Лише серце боліло так, що здавалося — ось-ось вистрибне з грудей.

Невидима сила підняла мене в повітря і понесла. Полум’я, що обгорнуло тіло, освітлювало дорогу — я бачила кам’яні стіни тунелю, волосся, що звисало зі стелі, мов тонкі нитки.

«Загоряться!» — подумала я, але вони не загорілися. Навпаки, вогонь торкався їх лагідно, як рідне дитя, і вони починали рости просто на моїх очах. Та чим довшими вони ставали, тим важче мені було дихати. Не знаю, що мене спонукало, але я потягнулася до однієї з волосин, і щойно торкнулася, перед очима виник спогад: той день, коли я вперше подумала, навіщо я народилася на світ.

Мені п’ять років. Травень. Мама вже на роботі, а тато абияк збирає мене до дитячого садка: одягає у далеко несвіжий одяг, робить хвостик,  бо косички заплітати не вміє, і, даючи мені в руки порожню сумку, веде до садка.

Я йшла з гордо піднятою головою, бо мама працює, а мене зібрав татусь. Не впевнена точно, але гадаю, що переповнювала гордість саме через те, що мама працювала.

Гордість як рукою зняло, коли я прийшла у садок. Дівчатка з групи навіть не привіталися зі мною у відповідь і відразу почали кепкувати з мого вигляду й порожньої сумки. Але що я могла зробити? У садок не дозволялося брати іграшки, а читати я ще не вміла. Тож наступного разу я прослідкувала, щоб одяг був чистим, а в сумку поклала шматки паперу. І це теж стало приводом для глузування. Цього разу я вирішила не ображатися мовчки — штовхнула одну з дівчат. Вона ж у відповідь боляче вкусила мене. Якось мене кусала собака, тож скажу: біль був тотожним із кров’ю. Тоді я відчула ще більшу образу. І нібито цього було мало, вихователька дала нам прочуханки обом. Так, я штовхнула першою, але ж дівчинка насміхалася з мене, і штовхнула я її лише злегка, а вона вкусила мене так, нібито сплутала руку з хлібом і маслом.

Тепер я знаю, чому вона так зробила, але тоді ні. Тоді мені було боляче й неприємно бути у садку. Я хотіла піти, але водночас розуміла, що маю залишитися, бо це мій обов’язок бути там до вечора.

Я чекала вечора, щоб поскаржитися батькам, що мене образили, але втіхи не знайшла, бо вихователька сказала, що я побилася, і мене потрібно покарати. І мене таки покарали. Після цього я вперше подумала: навіщо я народилася на світ?

Доросла я стояла біля маленької мене й запитала:

— Ти плачеш, бо тобі болісно?

— Ти й сама знаєш, — відповіла маленька я.

— Так, знаю. Просто хотіла це почути від тебе.

Маленька я висморкалася в руку й, запинаючись, мовила:

— Бо мене... не... підтримали батьки.

— Так, тебе не підтримали батьки, — сказала я й подивилася на руку, у якій була волосина. На її місці вже лежав попіл.

Зізнання маленької мене знищило болісний спогад. Більше не хвилює думка, що тоді мене батьки не пожаліли.

Я знову летіла у полум’ї далі й усвідомлено вхопилася за іншу нитку-волосину.