Волосяні нитки моєї пам’яті

Я прийшла до тями, коли вже зовсім стемніло. Було холодно, темно й сиро. Я спробувала поворухнутися — нічого не вийшло. Моє тіло нібито залили гіпсом.

— Ще не з таким справлялася! — прошепотіла я, намагаючись знову поворухнутися. Рух вправо, вліво — здається, те, що мене скувало, тріскається. Я наполегливо рухаюся — і ось, вільна. Вибираюся із «саркофага», йду кудись, і раптом крізь темряву пробивається світло. Я біжу на нього, перечіплююся об щось — і знову знаходжу себе в тому ж стані нерухомої статуї.

«Я не рухалася зовсім…» — майнуло в голові.

І знову відчуття, що щось повзе по мені. Змія повернулася, лише цього разу вона повільно підіймається від ніг до голови. Чим ближче до грудей — тим сильніше стискає їх. Мене не покидає відчуття, що в усьому моя вина.

Ось змія вже на рівні очей. Я бачу її погляд — два зеленуватих ліхтарі у темряві, і в голові лунає: «У темряві очі змії не світяться і не блищать».

— Хто ти?! — кричу я.

Очі блимають, розширюються, і шиплячий голос відповідає:

— Прийшов час показати тобі справжнє прокляття.

Очі-ліхтарі формуються у кулю, куля — у пащу, а паща — у вогнище, що мене поглинає. Я мала б відчути біль, але нічого не відчула. Лише серце боліло так, що здавалося — ось-ось вистрибне з грудей.

Невидима сила підняла мене в повітря і понесла. Полум’я, що обгорнуло тіло, освітлювало дорогу — я бачила кам’яні стіни тунелю, волосся, що звисало зі стелі, мов тонкі нитки.

«Загоряться!» — подумала я, але вони не загорілися. Навпаки — вогонь торкався їх лагідно, як рідне дитя, і вони починали рости просто на моїх очах. Та чим довшими вони ставали — тим важче мені було дихати. Не знаю, що мене спонукало, але я потягнулася до однієї з волосин, і щойно торкнулася — перед очима виник спогад: той день, коли я вперше подумала, навіщо я народилася на світ.

Мені п’ять років. Травень. Мама вже на роботі, а тато абияк збирає мене до дитячого садка: одягає у далеко несвіжий одяг, робить хвостик,  бо косички заплітати не вміє, і, даючи мені в руки порожню сумку, веде до садка.

Я йшла з гордо піднятою головою, бо мама працює, а мене зібрав татусь. Не впевнена точно, але гадаю, що переповнювала гордість саме через те, що мама працювала.

Гордість як рукою зняло, коли я прийшла у садок. Дівчатка з групи навіть не привіталися зі мною у відповідь і відразу почали кепкувати з мого вигляду й порожньої сумки. Але що я могла зробити? У садок не дозволялося брати іграшки, а читати я ще не вміла. Тож наступного разу я прослідкувала, щоб одяг був чистим, а в сумку поклала шматки паперу. І це теж стало приводом для глузування. Цього разу я вирішила не ображатися мовчки — штовхнула одну з дівчат. Вона ж у відповідь боляче вкусила мене. Якось мене кусала собака, тож скажу: біль був тотожним — із кров’ю. Тоді я відчула ще більшу образу. І нібито цього було мало — вихователька дала нам прочуханки обом. Так, я штовхнула першою, але ж дівчинка насміхалася з мене, і штовхнула я її лише злегка, а вона вкусила мене так, нібито сплутала руку з хлібом і маслом.

Тепер я знаю, чому вона так зробила, але тоді — ні. Тоді мені було боляче й неприємно бути у садку. Я хотіла піти, але водночас розуміла, що маю залишитися, бо це мій обов’язок — бути там до вечора.

Я чекала вечора, щоб поскаржитися батькам, що мене образили, але втіхи не знайшла, бо вихователька сказала, що я побилася, і мене потрібно покарати. І мене таки покарали. Після цього я вперше подумала: навіщо я народилася на світ?

Доросла я стояла біля маленької мене й запитала:

— Ти плачеш, бо тобі болісно?

— Ти й сама знаєш, — відповіла маленька я.

— Так, знаю. Просто хотіла це почути від тебе.

Маленька я висморкалася в руку й, запинаючись, мовила:

— Бо мене... не... підтримали батьки.

— Так, тебе не підтримали батьки, — сказала я й подивилася на руку, у якій була волосина. На її місці вже лежав попіл.

Зізнання маленької мене знищило болісний спогад. Більше не хвилює думка, що тоді мене батьки не пожаліли.

Я знову летіла у полум’ї далі й усвідомлено вхопилася за іншу нитку-волосину.