Моя внутрішня тиша, що кричить

Вам коли-небудь доводилося опинятися у полоні власних думок? Мені — так. Ще не вміючи говорити, я вже помічала, що забагато мрію, забагато думаю і надто багато помічаю. Всі діти як діти — особливо вночі залишаються дітьми, а я все думаю:

чому сусідка так косо подивилася на маму,

чому тато не врятував нашого собаку й дозволив сусідові його отруїти,

чому дітям подобається кепкувати з брата, а його злить, що я намагаюся його захистити,

чому зі мною не хочуть гратися?..

Тоді я просто мовчки ображалася, витираючи мокрі щічки об подушку, а тепер знаю — бо інша, бо особлива. Моя особливість полягає саме у здатності багато думати, і це — не добре й не погано. Це просто є, хоча багато хто назвав би це прокляттям.

Одного разу я теж так сказала. Не зовсім сказала — скоріше, закричала, стиснувши руки в кулаки. Нігті болісно вп’ялися у шкіру, виступила кров, а я, не помічаючи цього, продовжувала кричати:

— Лиши мене цього прокляття!

Я відчула легкий, ледь помітний дотик — щось гладке й прохолодне торкнулося шкіри. Мені було знайоме це «щось». Якось я фотографувалася з пітоном — він повільно ковзав по шиї, викликаючи мурашки по тілу, і я, мимоволі, затамувала дихання. Страх, захоплення, сила — ось що я тоді відчувала.

«По мені повзе змія», — пролунала думка.

Я без вагань розтиснула долоні, схопила змію двома руками й відкинула від себе. «Хлясь!» — змія вдарилася об стіну й знову впала мені на шию.

Я була здивована, але не шокована — люди так часто шокували мене у цьому житті, що я вже мала імунітет. Я знову відкинула змію — і вона знову опинилася в мене на шиї.

— Магія, та й годі… — прошепотіла я, відчуваючи, як тіло слабне, руки тремтять, а в роті пересихає, ніби я цілий день не пила води.

«Дивно… я ж сьогодні пила воду, як завжди… — лунало в голові, коли я втрачала свідомість. — Змії еволюційно втратили кінцівки… ось і я втрачаю себе…»