6

Погляд зафіксувався на обличчі Алана. Задоволеному настільки, наче його медом обмазали, потім — полили карамеллю й в руки насипали золота. Феліція не одразу збагнула, що лежить з ним в ліжку під однією ковдрою. Дівчина нервово ковтнула, коли він повернувся, відкриваючи міцну грудину з декількома шрамами.

Фелі хотілось провалитись крізь землю, голова боліла, серце виривалось з грудей, а вампір… Він наче нависав над нею, як той хижак, що скуштував здобич й збирався тільки ліниво гратись з рештою для втіхи. Черговим портретом сонячного ранку був цілунок у щоку, від якого Феліція ледь не звалилась з ліжка й не гепнулась на підлогу. Втрималась й натягнула ковдру до підборіддя, сором’язливо закрившись. Щоки налились рум’янцем. У думках наче туману напустили: спогади змішались наче ті пазли картини з тисячі деталей, що лежали на столі, але зазнали невдачі й опинились на підлозі, бо хтось необережний впустив їх.

— Що вже не так? — його обличчя скривилось, наче Алан лимон з’їв. — Вчора все було чудово!

Він вмостився зручніше й склав руки у замок, спостерігаючи за нею.

— Я… Я нічого не пам’ятаю, — промимрила Феліція, масуючи скроні, — голова розколюється на частини.

Алан тільки хмикнув, віднайшов чорний халат й накинув його на тіло, перекинув волосся за спину й покрокував до однієї з шафок.

«Добре, хоч, що не голяка», — подумала вона, намагаючись віднайти собі одежу.

На підлозі лежала сорочка, штани, піджак недбало покинуті на бильці диванчика, як Феліція не вдивлялась, чогось жіночого вона не бачила. Сонячне проміння заливало кімнату й важко було здогадатись: чи то обідня пора, чи ще ранок панував на землі.

— Щось загубила? — відгукнувся чоловік, насипаючи у стакан порошок, потім — додав води. — Думаю, мешканці будинку віднайдуть.

Від посмішки вампіра її затрусило, в думках майоріли різноманітні варіанти, від яких перехоплювало дихання.

— Що ж тоді вчора було? — запитала хриплуватим голосом, потім — закашлялась.

— Ну… — він протягнув їй стакан, — спочатку потрібно визначитись з чого починати.

Феліція, хоч й відчувала спрагу, але все ж почекала, кинула питальний погляд на Алана, перед тим, як скуштувати напій.

— Допоможе від похмілля, — пояснив він, сідаючи на постіль, — вампірські ліки, але судячи з того, скільки ти вчора випила чарок… Десь у твоєму роді затесався чемпіон з розпиття міцних напоїв.

Дівчина все ж спробувала на смак гірку суміш, поморщилась, а потім — скривилась.

— До дна, — наполягав чоловік, — ось так…

Він ще підтримував долонею стакан, змушуючи її випити все, до останньої каплі.

— Тепер, турбуватись про тебе — один з найголовніших моїх обов’язків.

Було некомфортно. Не так собі уявлялось їй пробудження після ночі проведеної з вампіром. Феліція хотіла закутатись в ковдру, але Алан, з хитрою посмішкою на обличчі потягнув ту на себе й ліг біля дівчини. Однією рукою він підпер голову, споглядаючи її шокований стан.

— Куди поділась твоя вчорашня хоробрість? — зітхнув. — Ой, лишенько-лишенько.

— Досить, — прошипіла Фелі. — Я вже зрозуміла, що вирішила з горя напитись, а далі що?

Вона звузила очі, підозрюючи його у всіх своїх бідах.

— Ну, подорож до барної стійки описувати не буду, — почав загинати пальці чоловік, зосередившись. — Потім, через певний час, ви з Реною захотіли взяти котика додому.

— Якого котика? — Феліція почервоніла й закусила губу.

В голові з’являлись примарні картинки вчорашніх гулянь.

— Ну… Ви так назвали танцівника, — прочистив горло вампір, — побачили якогось хлопця, там же після одинадцятої починається спеціальна програма. От він десь з’явився у залі на свою біду.

Алан прочистив горло, зробив невеличку паузу.

— Який милий, — почав пародіювати Рену, виходило моторошно, особливо, якщо звернути увагу на його вампірську суть й грубий голос, — Фелі, ну давай його додому заберемо, — додав у голос благальні нотки, — подивись, яка в нього грива…

Феліція, ніяковіючи, намагалась згадати вчорашнє.

— А я?

— Що ти?

— Теж… Хотіла йому прихисток дати?

Вона вже не розбирала від чого тремтить: чи від його близькості, чи від легенького холоду, що панував у кімнаті, чи то від емоцій, що били ключем, додаючи до жахливого, як здавалось, пробудження похмурі нотки.

«То була не я, — думала дівчина. — Не я! Я ніколи в житті ще так не напивалась, та й цікавості не мала до цієї справи, що ж мене вкусило?»

Дівчина б докорила вампірові — то все вигадка, але у повітрі відчувався легкий запах похмілля, голова у неї розколювалась, та й добре пам’ятала, як не могла переварити інформацію, що їй Юліан сповістив.

— Сказала, що котяра то «дас іс гуд», але в тебе є вампіри, — останнє слово він виділив особливою інтонацією, провів пальцями по ключицях дівчини, — не дививсь на мене так, ти все вірно почула. Вампіри, не один, а двоє. Так й повідомила.