5

Алан полишив її, відправившись на другий поверх клубу, вирішив споглядати призначену з висоти приватних столиків. Веселощів для Феліції не було все одно. Рена з Мері були наче рибами в воді, їм все подобалось: й офіціанти, й декілька юнаків, що намагались завоювати увагу панянок, й запальна музика. Фелі відчувала — невдовзі голова трісне від басів. Натовп давив на неї, дихалось погано, а ще вона бачила туман, що якимось чином вирував над стелею.

«З розуму сходжу, — подумала Фелі. — Хоча…»

Сироти пройшлись по спині. Вона відчувала, що Алан стежить. Рена завалювала питаннями, від яких дівчина відмахувалась. Мері ж, бувши власницею скромного характеру, лиш зацікавлено споглядала колишню колегу по роботі. Одним словом: все пішло шкереберть, а незнайомець, що вхопив Фелі за руку й зазирнув у вічі лиш додав хаосу у відсутність радощів.

— Ваш батько, — сказав хлопець, нахилившись, — чекає. Я проведу.

Феліція ледь не впала від здивування. Поглянула на екран телефону, де Юліан підтвердив зустріч і просив її доєднатись якомога хутчіше. Вона й покрокувала, пробираючись серед сп’янілого натовпу, спалахів світла. Зовсім нічого не повідомила подругам й мала сподівання — вампір не зіпсує розмову.

Її батько знаходився в одній з кімнат, глухих та темних. Напевно призначалась вона для особливих гостей, хоча, якщо судити по шесту у протилежному кінці приміщення… Виникають спірні міркування, від яких душа зовсім не радіє, а втікає в п’ятки наполохана й невловна.

— Не краще місце, щоб зустрітись, — прочистила горло вона, свердлячи Едварда поглядом. — Зовсім… До чого цей цирк?

— За мною слідкують, — незворушно мовив він, — я не можу у відкриту спілкуватись з тобою.

Співбесідник вказав на крісло, що стояло напроти нього. Якби не клубна атмосфера, їх дивне життя й зовсім інші обставини, то можна сприйняти бесіду за сімейну вечерю. Фелі зітхнула, відчуваючи, як злість прокидається у ній, стає разом з хвилюванням в одну лінію. Щоки наливались рум’янцем, а в голові крутилось стільки запитань…

— У нас обмаль часу, — сухо сказав він.

— Як мені тебе називати? — пробуркотіла дівчина. — Едвардом? Юліаном? Чи може в тебе є ще третє ім’я?

Батько хмикнув. Підпер голову долонею, зацікавлено споглядаючи на неї. Він був зовсім іншим. Феліція пам’ятала його добрим, не зважаючи на притаманні йому холодність та відстороненість. За всі свої роки життя вона не отримала достатньої підтримки ні від матері, ні від нього, тому дивлячись на співбесідника, пробуджувала давню образу.

— Як тобі буде краще, — прошелестів голос, — мені довелось звикнути, що імен в мене два, як й життя.

Вона з підозрою глянула на нього, відчуваючи, як пальці стискають скатертину.

— Других дітей в мене немає, — він склав руки на грудях, — як й дружини іншої.

— Тоді де ти пропадав?

— От про це ми й будем бесіду вести, — хмикнув, — та і якщо, брати наше життя під мікроскоп — ти по документах взагалі мертва.

Вона закашлялась від несподіванки.

— Що?

— Якщо брати справжнє ім’я, то ти так чи інакше залишаєшся Феліцією, але прізвище друге, родове.

— Тобто?

— Джайсан ван Абернаті. Аристократичне коріння він мав через те, що був полювальником, — Юліан потягнувся, глянув на стелю, уникаючи осудливого погляду від доньки, — Рейтан то від моєї матері.

— Щось я зовсім нічого не розумію, — склала вона руки на грудях. — Де логіка? Тату…

Він скривився, підсунув до себе бокал з напоєм. Фелі ж вирішила поки ні до чого не доторкатись, хоч на столі було чимало страв.

— До чого дожився, — пробуркотів співбесідник, — вечеряю у цьому, кхм… Борделі.

— Не я обирала заклад. Не змінюй тему!

— Проблема-проблема, — поплескав у долоні чоловік, — сама головна в тому, що полишити родину полювальників неможливо. Навіть якщо ти зміниш ім’я, зовнішність, все у своєму житті.

— І?

— Ми багато чим пожертвували, щоб хоча б тобі дали спокій, — його голос затремтів, Юліану довелось знову відпити з бокала, — спутати сліди, що колись ми залишали. Врешті решт, знайти дитину й підробити документи, мов це наша донька померла від невиліковної хвороби.

Почувала себе дівчина погано. Вирішила його не перебивати. Перед очима наче все життя проносилось. Тільки зараз вона збагнула: не пам’ятає дитинства зовсім, лиш окремі спогади, школу, а решта того, що можна перебрати у пам’яті — з підліткового віку. Хоча… До думок прийшли похмурі стіни госпіталю, лікарі в білих халатах та осінь. То була осінь, дощова, сонце ховалось за хмарами тижнями, а за вікном скреготів старий в’яз, що колихався від поривів вітру. Феліція згадала палату на два ліжка й Теану. Їй було одинадцять, як і їй. Тимчасова подруга боролась за життя до останнього подиху.

Сироти пройшлись по тілу. Вона навіть вже на батька не дивились, потягнулась до пляшки з міцним напоєм, відчуваючи, що не готова… Не готова знову пробудити смерть життєрадісної, схожої на неї, дівчини. Налила й випила, поморщилась. Юліан підсунув тарілку з лимоном.

— Ніколи не думав, що буду пити разом з донькою, — похмуро заявив.