2

— Ти що тут робиш? — наморщила лоб Феліція, тільки як вийшла у коридор.
Тут, окрім цілителя й поодиноких патрулів охоронців, ніхто не ходив. Ну може ще Едіт час від часу зазирала у її кімнату, перевіряла сон володарки. Дівчина чудово знала, що монстриця ніжиться у ліжку, власній опочивальні й радіє розкоші, яку давно не відчувала у своїй лісовій печері.
Джуліан читав, сидячи на кріслі, навіть лампу зі собою приніс. Виглядав розслабленим, по-своєму задумливим, спокійним. Вампір глянув на неї й прикрив старовинну книгу та здійнявся на ноги. На обличчі його посмішка.

— Охороняю, — тихо мовив, — володар попросив придивитись, у спальню без потреби не маю права заходити, тому тут облаштувався.
Останні дні в клані були сповнені тривоги й очікування. Прийшли вістки, що Алан залишився єдиним нащадком Касіуса, решта померли за загадкових обставин. Феліція прекрасно знала ці новини, бо бачила все у сні, що повторювався. Глава клану Пантери думав, що батько вбив дітей, хоча Фелі відчувала: він тут безвинний, жертва обставин й сам сповнений горя й смутку. Чого тільки розтрощені статуї вартували. Як вона не намагалась дізнатись причину конфлікту двох де Морвудів… Все було марним. Алан відмахувався, лиш вказував на давність подій, які змусили зненавидіти одне одного. Чомусь дівчина думала, що все уявлення батька про сина химерне. Так, вона боялась Касіуса, але щось у ньому змушувало співчувати йому.
Тутешнього короля вампірів більше цікавив відпочинок у вільні хвилини, зокрема з нею. Він приходив уночі, замучений, виснажений, падав на ліжко, обнімаючи призначену й засинав. Феліція була невдоволена, але чоловік так сильно спав, що не чув її буркотіння. Все ж їй потрібна була чиясь підтримка, потрібно було відчувати біля себе когось єдиного, хто не покине у скрутну хвилину і кому можна довіритись. Поки Алан ідеально підходив під критерій, хоч стосунки розвивались повільно. Фелі встановила межі, які він намагався акуратно перетнути, але кожен раз вона зводила черговий мур, що ставав перепоною. Щось їй підказувало: не потрібно спішити з вампіром, які б він слова не шепотів про кохання.
Другою причиною був Джуліан. Цілитель подобався їй, хоч мав низку таємниць. Їх неодмінно хотілось розкрити. Ореол заборонених відносин приваблював, робив вампіра особливим. Принаймні вона не бачила, щоб чоловік підпускав до себе жінок близько, на відміну від Алана. Це давало зерно для роздумів у вільну від турбот хвилину.

— Пані потрібні ліки для сну? — спитав Джуліан стурбовано.
Феліція поморщилась. Наразі поринути у країну дрімоти не було бажання.
— Чому тут пахне полином?
— Я розбив випадково настій, — похмуро мовив лікар клану. — Володар просив залишити у коридорі зілля відновлення.
Дівчина прислухалась до відчуттів, що лоскотали носа й почула звичний запах мускусу та троянди, що поєднувався з трав’яним та гіркуватим. Просторий коридор здався душним, наче тут повітря зовсім не було.
«У сні казали, що хтось спеціально розпилює біля мене якусь речовину, може це він?»
— Дивне у вас сприйняття, — співбесідник зіщулив очі з підозрою, — я тільки солодкий запах відчуваю, так, через певний час від нього може початись нудота, але до полину тут далеко…
Вона важко зітхнула опустилась в крісло, переклавши рукопис на коліна, масажувала скроні, прикривши очі.
— Тут хтось був? Скільки ти тут сидиш?
— Ну з годину точно, — задумливо відповів, — нікого, тільки монстриця визирала, буркотіла щось під ніс. Не розібрав.
— Мускус та троянда.
Джуліан хекнув та принюхався, наче був собакою, що шукає заборонені речовини.
— Окрім розбитого еліксиру тут більше нічого немає, — відповів спокійно й глянув на неї уважно, наче шукав признаки хвороби, — трохи ще морозної свіжості, бо я вікно відкривав.
— Ти не розумієш, — застогнала дівчина, — аромат зводить мене з розуму: переслідує наче скрізь, окрім...
Запнулась, бо не хотіла говорити про прихисток вартових. Права не мала. Там людина Касіуса й тієї павучихи, так її Фелі у розумі охрестила, точно дістати її не могла. Іноді запах з’являвся у кімнаті Алана. Здавалось, що хтось спеціально підходив до дверей та розпилював парфуми у маленький отвір біля підлоги.
— Окрім лісу, — пробуркотіла. — Й того місця, куди не добереться зрадник.
Джуліан став напроти неї й простягнув руку.
— Тоді варто не затримуватись тут. Можу провести до володаря, якщо на це є потреба, або…
— Я зголодніла, — перебила його Феліція. — Йдемо до кухні.
Він кивнув та прихопив книгу. Так й пішли, петляючи коридорами, де повітря було чистішим. Дівчина наче ожила. Цілитель подивлявся на прикрасу, що подарував їй, і здається, тішився.
— Хотів ще дещо подарувати, тільки володар бачив над чим працюю, — прошепотів вампір. — Доля, значить, застерігає.

Поодинокі портрети вітали їх, як й світильники, що включались залежно від рухів. Іноді дівчина божеволіла від самого факту осучаснення замку, кількості роботи й суми, яку витратив Алан. Виявлялось: ще не все втілено у задум, бо він не любив ці землі й не мав наміру жити тут, все віддав у руки нащадків, які не поспішали продовжувати реалізовувати плани. Тепер все зміниться. Де Морвуд обрав країну, в якій проведе найближчі роки. Феліція здогадувалась, що її небажання кудись виїжджати зіграло в цьому неабияку роль.
Вона хмикнула, зупинилась й пильно глянула на Джуліана.
— Я про тебе зовсім мало знаю, — прошепотіла, — іноді Алан згадує про якусь трагічну історію кохання пов’язану з тобою, говорить з неохотою й каже: «Десь в замку висить портрет тієї дівки смертної, бо це частина історії».
Вампір помовчав з декілька секунд. Феліція прекрасно бачила його здивування й неохоту минуле ворушити гілкою сухого дерева. Так буває, коли проходиш біля чого невідомого або того, що підозріло виглядає, тільки наразі це був ефемерний, нерухомий труп з надписом «колишнє життя, або забути якомога скоріше».
— Джуліан де Борроу, — тихо мовив він, — до твоїх послуг, панно.
Дівчина хмикнула, але погляду з нього не зводила. Такого чарівного у теплому сірому гольфі, чорних штанях,  шкіряних туфлях й з книгою в руках. Волосся відросло, але чоловік не спішив позбавлятись від нього, акуратно зачісував. Прикраси статусу у вампірському суспільству, звісно, цілитель тримав при собі.
— Вона теж носила його, — спитала Феліція, вказуючи на п’ясток усипаний ювелірними трояндами.
— Ні, — сухо мовив, — я не настільки божевільний й бідний, щоб присвячувати свої роботи одразу декільком жінкам.
— Хоч щось радує, — прошепотіла, — твій клан…
— Гарпії, — кивнув, — так, ми володіли землями неподалік моря. Під час третьої війни вампірів, наших людей викосила зараза, довелось обирати сторону де Морвудів. Фактично гарпія (1) померла й стала пантерою. Іноді я думаю про результат, якби батько не прийняв таке рішення. Нині він доглядає землі й передав мені свою печатку.