Розділ 34.Дім

Минув місяць.

Уперше за довгий час у будинку Джона панувала тиша.

Не та тиша, що народжується після втрат.

А та, у якій нарешті можна було спокійно дихати.

Віктор залишився в минулому.

Суд визнав усі його махінації, а компанію повернули законним власникам.

Та ні гроші, ні перемога не могли повернути того, що пережили Джон і Анабель.

Деякі рани залишаються в серці назавжди.

Анабель стояла на терасі, загорнувшись у теплий плед.

Вона дивилася, як повільно сходить сонце.

— Знову не спиш?

Вона озирнулася.

Джон.

У світлому светрі й домашніх штанах, із чашкою кави в руках.

На його плечі ще залишався слід від поранення.

Він уже майже не болів.

Та інколи нагадував про себе.

— Мені наснився той дах, — тихо сказала вона.

— Я прокинулася й шукала тебе.

Джон мовчки поставив чашку на поручень.

Підійшов ближче.

Обережно заправив пасмо її волосся за вухо.

— А знаєш, що робив я?

— Що?

— Дивився, як ти спиш.

Вона тихо засміялася.

— Це трохи дивно.

— Можливо.

Він усміхнувся.

— Але після всього, що сталося... я досі інколи боюся, що прокинуся, а тебе поруч не буде.

Її очі наповнилися теплом.

Вона поклала долоню на його груди.

Там, де під тканиною ще залишався шрам.

— Я тут.

І більше нікуди не піду.

Увечері вони залишилися самі.

У будинку було тихо.

За вікном шумів дощ.

Анабель сиділа на дивані, читаючи книгу.

Джон мовчки спостерігав за нею.

— Чому ти так дивишся?

— Бо досі не можу повірити, що ти справді поруч.

Вона відклала книгу.

Підійшла до нього.

— А тепер віриш?

Він ледь усміхнувся.

— Кожного дня трохи більше.

Їхні пальці переплелися.

Вони мовчали.

Слова більше не були потрібні.

Джон ніжно торкнувся її щоки.

Нахилився.

І поцілував.

Повільно.

Без поспіху.

У цьому поцілунку було все, що вони не встигли сказати за останні місяці: страх, біль, надія і кохання.

Коли вони відсторонилися, Анабель усміхнулася крізь сльози.

— Я так довго мріяла про звичайний вечір із тобою.

— І як він?

— Ідеальний.

Він тихо засміявся.

Потім узяв її за руку.

— Ходімо.

— Куди?

— Додому.

Вона здивовано озирнулася.

— Але ми вже вдома.

Джон похитав головою.

— Ні.

Він ніжно торкнувся її серця.

— Мій дім — там, де ти.

Анабель не стримала усмішки.

Вона обійняла його, а він притиснув її до себе.

Вони ще довго стояли в обіймах, ніби надолужували всі ті миті, які в них украло життя.

Джон ніжно провів пальцями по її щоці.

— Знаєш, чого я боюся найбільше?

Анабель похитала головою.

— Прокинутися й зрозуміти, що все це було лише сном.

Вона ледь усміхнулася.

— Тоді перевір.

— Як?

Вона обережно взяла його руку й поклала собі на серце.

— Відчуваєш?

Він кивнув.

— Воно б'ється тільки швидше, коли ти поруч.

Джон ніжно поцілував її в чоло, потім у щоку, а тоді їхні губи знову зустрілися в довгому, спокійному поцілунку.

— Я кохаю тебе, Анабель.

— І я кохаю тебе, Джоне.

Більше не було страху.

Не було пострілів.

Не було погонь.

Лише вони двоє.

Він узяв її на руки, і вона тихо засміялася, обіймаючи його за шию.

— Ти ж поранений...

— Для тебе я готовий на все.

Він заніс її до спальні, де крізь напіввідчинене вікно долинав шум дощу.

Вони ще довго розмовляли, згадуючи все, що пережили, ділилися мріями про майбутнє, а потім, залишившись наодинці, подарували одне одному ніч, сповнену ніжності, довіри й кохання.

Уперше вони більше не боялися завтрашнього дня.

Коли перші промені сонця проникли до кімнати, Анабель прокинулася в обіймах Джона.

Він усе ще міцно тримав її за руку, ніби навіть уві сні не хотів відпускати.

Вона тихо усміхнулася й прошепотіла:

— Доброго ранку, коханий.

Джон розплющив очі, поцілував її в чоло й відповів:

— Тепер кожен мій ранок буде добрим, якщо починатиметься поруч із тобою.