Розділ 33.Кінець темряви.

Вітер шалено бив у вікна хмарочоса.

Дощ розмивав обриси міста.

Джон і Анабель вибігли на дах, за ними — Маркус, Річард і кілька охоронців.

На самому краю стояла Елла.

Її руки були зв'язані.

Очі заплакані.

За її спиною стояв Віктор.

У його руці блищав пістолет.

— Ви все ж прийшли, — усміхнувся він.

— Я знав, що заради неї ви ризикнете всім.

— Відпусти її, — спокійно сказав Джон.

— І що я отримаю натомість?

— Мене.

Віктор тихо засміявся.

— Навіть зараз ти готовий пожертвувати собою.

Нічого не змінилося.

Анабель не могла відвести погляду від сестри.

— Елло...

По її щоках текли сльози.

— Пробач...

Елла ледь усміхнулася.

— За що?

— За всі роки...

— Ти ні в чому не винна.

Їхні погляди зустрілися.

— Я завжди мріяла лише про одне...

Щоб хоч раз назвати тебе своєю сестрою.

Анабель більше не могла стримуватися.

— Ти моя сестра.

І завжди нею будеш.

Віктор повільно приставив пістолет до голови Елли.

— Досить сентиментів.

Настав час поставити крапку.

Він почав натискати на спусковий гачок.

Та в ту ж мить пролунав постріл.

Куля вибила пістолет із його руки.

Маркус.

Віктор різко озирнувся.

— Невже ти думав, що я дозволю тобі знову перемогти?

Почалася перестрілка.

Охоронці Віктора відкрили вогонь.

Джон кинувся вперед.

Анабель, не думаючи про себе, побігла до Елли.

Вона швидко розв'язала мотузки на її руках.

— Ходімо!

Елла похитнулася.

— Я не можу...

— Можеш!

Анабель міцно обійняла її.

— Тепер ти не одна.

Тим часом Джон наздогнав Віктора.

Вони опинилися біля самого краю даху.

Вітер рвав їхній одяг.

— Це кінець, — сказав Джон.

Віктор витер кров із губ.

— Ти й досі не зрозумів...

Такі, як я, не програють.

Він вихопив прихований ніж і кинувся вперед.

Джон ухилився.

Між ними зав'язалася коротка, жорстока сутичка.

Удар.

Ще один.

І ще.

Нарешті Джон вибив ніж із рук Віктора.

Той оступився.

Під ногами залишилося лише кілька сантиметрів бетону.

За спиною — безодня.

Віктор подивився на Джона.

— Закінчуй.

Убий мене.

Будь таким, як я.

Джон важко дихав.

Перед очима промайнули всі роки болю.

Самотність.

Втрати.

Кров.

Помста.

Він повільно опустив зброю.

— Ні.

— Бо ти слабкий?

— Бо я не дозволю тобі перетворити мене на чудовисько.

Віктор гірко засміявся.

— Тоді ти програв...

Він раптово зробив крок назад.

Його нога зісковзнула з мокрого краю даху.

В очах уперше з'явився страх.

Він інстинктивно простягнув руку.

Джон різко схопив її.

Кілька секунд вони дивилися один одному в очі.

— Допоможи... — хрипко прошепотів Віктор.

Джон намагався підтягнути його.

Та Віктор іншою рукою несподівано вихопив прихований пістолет.

І спрямував його в груди Джона.

Постріл.

Куля лише ковзнула по плечу Джона.

Віддача змусила Віктора втратити рівновагу.

Його пальці зісковзнули.

— Ні!

Джон спробував утримати його.

Але було пізно.

Віктор мовчки впав у темряву.

За кілька секунд унизу почувся глухий удар.

Запала тиша.

Дощ продовжував падати.

Джон довго дивився вниз.

Потім повільно заплющив очі.

Він не відчував радості.

Лише полегшення, що цей жах нарешті закінчився.

Анабель підійшла до нього.

Нічого не сказала.

Лише обійняла.

Міцно.

Він притиснув її до себе.

— Усе скінчилося...

— Так, — прошепотіла вона.

— Ми вільні.

Позаду них Елла обійняла Річарда.

Уперше за багато років ця родина знову була разом.

Попереду на них чекало ще багато випробувань.

Але тепер вони зустрічатимуть їх не поодинці.

А разом.