Розділ 32.Зміни......

Дощ не припинявся.

Його краплі тихо стукали по панорамних вікнах приватної клініки.

Минуло три дні.

Три дні, протягом яких Анабель майже не залишала палату Джона.

Вона спала в кріслі поруч із його ліжком.

Щоранку брала його за руку.

І тихо повторювала:

— Ти обіцяв повернутися до мене...

Я ще чекаю.

Джон повільно розплющив очі.

Світ був розмитим.

Першим, що він побачив, була Анабель.

Вона спала, схиливши голову біля його ліжка.

Її долоня досі стискала його руку.

Він ледь помітно усміхнувся.

Обережно торкнувся її волосся.

Вона миттєво прокинулася.

— Джоне...

Її очі наповнилися сльозами.

— Ти прокинувся...

Вона нахилилася й міцно обійняла його, боячись зробити боляче.

— Я так боялася...

Він слабко усміхнувся.

— Я ж обіцяв...

Вона заплакала ще сильніше.

— Більше ніколи так мене не лякай.

— Не буду.

Він поцілував її в чоло.

— Обіцяю.

У двері палати тихо постукали.

Усередину зайшли Маркус, Річард...

І батько Джона.

Обличчя всіх були серйозними.

— Щось сталося? — запитала Анабель.

Річард повільно поклав на стіл стару дерев'яну скриньку.

— Настав час.

— Час для чого?

— Дізнатися всю правду.

Він відкрив скриньку.

Усередині лежали документи.

Фотографії.

Листи.

І старий відеокасетний запис.

Маркус увімкнув його.

На екрані з'явилася жінка.

Мати Анабель.

Вона дивилася прямо в камеру.

Її очі були заплаканими.

— Якщо ви дивитеся цей запис...

Значить, я не змогла вас захистити.

Поруч із нею сів чоловік.

Батько Джона.

Молодий.

Усміхнений.

Анабель здивовано затамувала подих.

— Це...

Річард кивнув.

— Ми були друзями.

Не просто друзями.

Братами за вибором.

Відео продовжувалося.

Батько Джона взяв жінку за руку.

— Якщо одного дня наші діти зустрінуться...

Не розлучайте їх.

Вони стануть силою одне одного.

Джон і Анабель переглянулися.

— Але чому? — тихо запитав Джон.

Річард повільно дістав останній документ.

— Бо існує ще одна правда.

Він поклав його перед ними.

На документі було написано:

«Заповіт засновника Morgan Group».

Річард глибоко вдихнув.

— Цю компанію створили двоє людей.

Я...

І батько Джона.

Джон завмер.

— Що?..

— Ми були рівноправними партнерами.

Після нашої "смерті" Віктор підробив документи й привласнив собі все.

Саме тому він полював і на тебе, і на Анабель.

Ви обоє — законні спадкоємці.

Анабель повільно сіла.

— То виходить...

Річард кивнув.

— Якщо ви об'єднаєтеся...

Віктор втратить усе.

Запала тиша.

У цей момент двері палати різко відчинилися.

До кімнати забіг охоронець.

— Містере Джоне!

— Що сталося?

— Щойно надійшло повідомлення...

Він простягнув телефон.

На екрані було пряме включення.

Віктор стояв на даху найвищої будівлі міста.

За його спиною...

Стояла Елла.

На краю даху.

Її руки були зв'язані.

Вітер розвівав її волосся.

Віктор подивився прямо в камеру.

— У вас рівно одна година.

Або ви приїжджаєте до мене...

Або Анабель вдруге втратить сестру.

Елла заплющила очі.

По її щоці скотилася сльоза.

Екран згас.

У палаті запанувала мертва тиша.

Джон, який ще кілька хвилин тому ледве міг підвестися, повільно встав із ліжка.

— Джоне! — вигукнула Анабель.

Лікарі заборонили тобі навіть ходити!

Він подивився їй у вічі.

— Якщо ми не поїдемо...

Вона помре.

Анабель мовчки взяла його за руку.

Попри страх.

Попри біль.

Вона знала:

Пора вже закінчити цю кляту війну.