Розділ 31.Повернись до мене Коханий

— Джоне...

Його ім'я зірвалося з губ Анабель тихо.

Майже пошепки.

Вона притискала його до себе, ніби могла зігріти власним теплом.

Його сорочка була просякнута кров'ю.

Її руки тремтіли.

Вона більше не відчувала ні страху, ні болю.

Лише відчай.

— Подивись на мене...

Вона гладила його волосся, ледве стримуючи ридання.

— Ти ж казав, що ми житимемо разом...

Пам'ятаєш?

Ти обіцяв показати мені Париж...

Обіцяв навчити мене кататися на яхті...

Обіцяв наше перше справжнє побачення...

Її голос зламався.

— Не забирай у мене ці мрії...

Будь ласка...

Десь поруч Маркус почув слабкий сигнал.

Пі...

Він різко опустився на коліна біля Джона.

Приклав два пальці до його шиї.

Заплющив очі.

Тиша.

І раптом...

— Є пульс!

Його голос прокотився підземеллям.

— Він живий!

Анабель різко підняла голову.

— Що?..

— Він живий!

В її очах знову спалахнула надія.

— Чуєш мене?

Вона нахилилася до Джона.

— Джоне...

Я тут...

Не залишай мене...

Будь ласка...

Його повіки ледь здригнулися.

Так мало.

Але для неї це означало цілий світ.

— Прикрийте їх! — закричав Маркус.

Почалася перестрілка.

Люди Віктора відкрили вогонь.

Підземелля наповнилося гуркотом пострілів.

Маркус разом із двома охоронцями перенесли Джона за кам'яну колону.

Анабель не відходила від нього ні на крок.

Вона тримала його руку.

Міцно.

— Ти не сам...

Чуєш?

Я тут...

Я нікуди не піду...

Віктор спостерігав за всім із другого поверху.

На його обличчі більше не було усмішки.

— Цікаво...

Він тихо сказав сам до себе.

— Він мав померти.

Річард повільно підійшов до нього ззаду.

— Ти знову програв.

Віктор різко озирнувся.

— Не поспішай.

Гра ще не закінчилася.

Маркус дістав телефон.

— Гелікоптер уже летить!

— П'ять хвилин!

Анабель похитала головою.

— У нього немає п'яти хвилин...

Вона дивилася на Джона.

Його обличчя ставало дедалі блідішим.

Вона взяла його долоню й притиснула до свого серця.

— Відчуваєш?

Воно б'ється тільки тому...

Що ти поруч.

Тому...

Повернися до мене.

Вона нахилилася й поцілувала його в чоло.

По її щоці впала сльоза.

І саме в цю мить Джон ледь помітно стиснув її пальці.

Так слабо, що це можна було не помітити.

Але вона відчула.

Її очі наповнилися сльозами щастя.

— Він мене чує...

Маркус усміхнувся.

— Він завжди тебе чує.

За кілька хвилин гуркіт лопатей гелікоптера заповнив ніч.

Охоронці винесли Джона на ношах.

Анабель не відпускала його руки.

Навіть коли двері гелікоптера зачинилися.

Навіть коли він злетів у темне небо.

Вона сиділа поруч, не зводячи з нього очей.

І тихо повторювала одну й ту саму фразу:

— Тільки живи...

Тільки, будь ласка...

Живи заради нас.

Але десь там, далеко від місця втечі, Віктор стояв біля панорамного вікна свого маєтку.

У його руках лежала стара пожовкла фотографія.

На ній були троє дітей.

Річард.

Маленький Віктор.

І... батько Джона.

Віктор повільно провів пальцем по фотографії й холодно промовив:

— Час настав.Вони мають знати правду.