Розділ 30.Постріл.

Джон стояв на колінах.

Усе підземелля завмерло.

Анабель не могла дивитися на нього.

Людина, яка ніколи ні перед ким не схиляла голову...

Зараз зробила це заради неї.

І це боліло сильніше, ніж будь-яка куля.

По її щоках безупинно текли сльози.

— Джоне... будь ласка...

Він підняв на неї погляд.

У його очах не було страху.

Лише спокій.

І любов.

— Не плач, кохана...

— Як мені не плакати?

Її голос зламався.

— Через мене ти втрачаєш усе...

Він ледь усміхнувся.

— Ні.

Я знайшов усе...

У той день, коли зустрів тебе.

Віктор повільно підійшов до Джона.

Нахилився.

— Подивись на себе.

Людина, яка могла керувати цілим світом...

Стоїть переді мною на колінах.

— Якщо це врятує її...

Джон говорив тихо.

— Я зробив би це ще тисячу разів.

Віктор різко вдарив його по обличчю.

Удар був таким сильним, що Джон упав на підлогу.

— Джоне!

Анабель закричала й кинулася до нього.

Двоє охоронців схопили її.

Вона виривалася з усіх сил.

— Відпустіть мене!

— Джоне!

На губі Джона виступила кров.

Він повільно підвівся.

Навіть зараз він дивився лише на Анабель.

— Тобі боляче? — крізь сльози запитала вона.

Він ледь похитав головою.

— Найбільше мені боляче бачити, як плачеш ти.

За спиною Віктора Маркус затамував подих.

Приціл був ідеальним.

Ще секунда...

І він натиснув на спуск.

Пролунав постріл.

Куля зі свистом розсікла повітря.

Але в останню мить один із людей Віктора помітив рух.

Він різко штовхнув свого господаря.

Куля змінила траєкторію.

І...

Влучила не у Віктора.

А в Джона.

Час зупинився.

Анабель широко розплющила очі.

На сорочці Джона повільно розпливалася темно-червона пляма.

Він опустив очі.

Наче сам не повірив.

Потім похитнувся.

— Джоне...

Її голос був майже нечутним.

Він упав на коліна.

А тоді — на холодну кам'яну підлогу.

— НІ!

Крик Анабель пролунав так голосно, що навіть люди Віктора здригнулися.

Вона вирвалася з рук охоронців.

Кинулася до Джона.

Опустилася поруч із ним.

Її руки миттєво стали червоними від його крові.

— Ні... ні... будь ласка...

Вона тремтіла всім тілом.

— Подивись на мене...

Його повіки ледве здригнулися.

Він важко дихав.

— Ана...

— Я тут...

Вона взяла його руку.

Міцно.

Так, ніби могла втримати його поруч.

— Не заплющуй очі...

Чуєш?

Тільки не зараз...

По його щоці повільно скотилася сльоза.

— Пробач...

— За що?

— Я... не стримав обіцянку...

Вона ридала.

— Ні!

Ти її стримав!

Ти мене врятував!

Він слабко усміхнувся.

— Тоді...

Це було варте...

Кожної краплі крові...

Його рука почала слабнути.

— Джоне!

— Я кохаю...

Слова обірвалися.

Його очі заплющилися.

Рука безсило впала на кам'яну підлогу.

Анабель застигла.

Вона не дихала.

Не плакала.

Наче весь світ перестав існувати.

А потім...

Її розпачливий крик наповнив підземелля.

Навіть Віктор перестав усміхатися.

Бо вперше побачив силу кохання, яку не зміг зламати.І це його розвалило.  

І цю мить монітор серцевого ритму, захований під сорочкою Джона, як частина медичного датчика після  поранення, видав слабкий сигнал.

Один удар.

Потім ще один.

Та цього ніхто не почув..