Розділ 27.Той,кого я поховав.

— ...Сину.

Одне слово.

Лише одне.

Але воно прозвучало так, ніби зруйнувало весь світ.

Джон завмер.

Його обличчя зблідло.

— Це неможливо...

Чоловік зробив ще один крок.

Світло впало на його обличчя.

Сивина на скронях.

Шрам над бровою.

Очі... такі самі, як у Джона.

— Ти загинув...

Голос Джона був хрипким.

— Я сам поховав тебе.

Чоловік гірко всміхнувся.

— Ні, сину.

Ти поховав порожню труну.

Анабель переводила погляд із одного на іншого.

Вона ніколи не бачила Джона таким.

Не холодним.

Не впевненим.

А зламаним.

— Хто це?.. — тихо запитала вона.

Джон мовчав.

Наче не міг змусити себе вимовити ці слова.

— Це...

Він важко вдихнув.

— Мій батько.

Запала тиша.

Анабель відчула, як його пальці тремтять у її долоні.

Вона міцніше стиснула їх.

Ніби хотіла сказати без слів:

«Я поруч.»

— Чому? — прошепотів Джон.

— Чому ти залишив мене?

Чоловік опустив очі.

— У мене не було вибору.

— Не смій!

Голос Джона зірвався.

— Не смій говорити так!

Я був шістнадцятирічним хлопцем!

Я стояв біля твоєї могили!

Я залишився зовсім один!

Кожне слово було наповнене болем, який він носив у собі багато років.

— Я ненавидів себе...

— Джоне...

Анабель торкнулася його плеча.

Він навіть не помітив.

— Я думав, що якби прийшов раніше...

Якби був сильнішим...

Ти був би живий...

Його голос затремтів.

— А тепер ти стоїш переді мною...

Наче нічого не сталося.

Чоловік зробив ще один крок.

— Я щодня хотів повернутися до тебе.

— То чому не повернувся?

— Бо Віктор погрожував убити тебе.

Джон застиг.

— Він сказав, що якщо я хоча б наближуся до тебе...

Ти помреш.

Я обрав жити далеко від тебе...

Щоб ти міг жити.

По щоках чоловіка текли сльози.

— І це був найважчий вибір у моєму житті.

Анабель подивилася на Джона.

Вона бачила, як він бореться сам із собою.

Усе життя він вважав себе сиротою.

А тепер людина, за якою він сумував стільки років, стояла перед ним.

Жива.

— Джоне...

Вона тихо взяла його обличчя в долоні.

— Не тримай цей біль у собі.

Його очі зустрілися з її.

І вперше за довгий час він дозволив собі бути слабким.

Він обійняв її.

Міцно.

Наче вона була єдиним, що тримало його на ногах.

— Я більше не можу...

прошепотів він.

— Можеш.

Вона поцілувала його в чоло.

— Бо тепер ти не один.

Я поруч.

І нікуди не піду.

Раптом чоловік різко підняв голову.

Його обличчя змінилося.

— Нам треба негайно йти!

— Чому?

— Бо цей підземний рівень — не випадковість.

Він подивився на Джона.

— Віктор знав, що ви сюди впадете.

І він уже чекає на вас.

У ту ж мить у темряві загорілися десятки червоних лазерних променів.

Джон інстинктивно притиснув Анабель до себе.

Пролунав знайомий голос Віктора:

— Вітаю в моїй останній пастці.

І цього разу...

Вийти живими буде майже неможливо.