Розділ 26.Я не відпущу.

Падіння.

Кілька нескінченних секунд, які здалися вічністю.

Анабель заплющила очі.

Вона відчула, як сильна рука Джона ще міцніше притиснула її до себе.

— Не бійся... — прошепотів він їй на вухо. — Я тримаю тебе.

У наступну мить вони впали.

Але не на каміння.

Старі дерев'яні балки, заховані під підлогою, зламали їхнє падіння. Вони затріщали під вагою тіл, але витримали.

Джон прийняв удар на себе.

Його стогін болю змусив серце Анабель завмерти.

— Джоне!

Вона швидко підвелася.

Він лежав нерухомо.

Його губи були міцно стиснуті, а дихання — важким.

— Ні... ні, будь ласка...

Анабель торкнулася його обличчя.

— Подивись на мене...

Джон повільно відкрив очі.

Побачив її.

І, попри біль, усміхнувся.

— Я ж сказав...

— Не говори!

Вона вже плакала.

— Ти весь час мене рятуєш! Коли ж хтось урятує тебе?

Він обережно провів пальцями по її щоці.

— Ти вже врятувала.

— Як?

— Тим, що з'явилася в моєму житті.

Вона схилила голову й тихо заплакала, притулившись чолом до його грудей.

Джон обійняв її.

Не сильно.

Лише настільки, наскільки дозволяв біль.

— Послухай мене...

Вона підняла очі.

— Якщо ми виберемося звідси...

— Ми виберемося.

— Якщо виберемося...

Він усміхнувся.

— Я більше не хочу ховати свої почуття.

Вона затамувала подих.

— Я хочу прокидатися поруч із тобою.

Хочу чути, як ти смієшся.

Хочу сперечатися з тобою через дрібниці.

Хочу прожити з тобою життя...

Не кілька днів.

Не кілька місяців.

Усе життя.

Анабель уже не стримувала сліз.

— І ти ще питаєш, чому я тебе кохаю?..

Вона ніжно поцілувала його.

Довго.

Наче намагалася передати через цей поцілунок усі слова, які не могла вимовити.

Коли їхні чола знову торкнулися, Джон тихо сказав:

— Пообіцяй мені дещо.

— Усе, що завгодно.

— Якщо зі мною щось станеться...

— Ні.

Вона різко похитала головою.

— Навіть не закінчуй.

— Ана...

— Ні.

Вона міцно стиснула його руку.

— Тепер слухай мене.

Якщо хтось і вийде звідси, то тільки ми обоє.

Я не збираюся будувати життя без тебе.

Не після того, як знайшла чоловіка, якого кохаю.

Очі Джона блиснули.

Він тихо засміявся.

— Ти навіть не уявляєш, яка ти вперта.

— Уявляю.

— І саме за це я тебе люблю.

Раптом зверху почувся гуркіт.

Замок продовжував руйнуватися.

Крізь пролом пробився промінь світла.

— Джоне! Анабель!

Голос Маркуса.

— Ви мене чуєте?

Джон із останніх сил підвівся.

— Ми тут!

Маркус уже збирався спустити мотузку, коли з темряви позаду них пролунав тихий звук.

Крок.

Потім ще один.

Джон миттєво заслонив собою Анабель.

Із тіні повільно вийшла постать.

Чоловік у чорному пальті.

Він повільно підняв голову.

І усміхнувся.

— Нарешті ми зустрілися...

Його погляд був прикутий лише до Джона.

— Сину...