Розділ 25.Я знайду тебе в будь-якому житті

.

Сирена не замовкала.

Червоне світло миготіло, забарвлюючи кам'яні стіни в криваві відтінки.

Джон важко сперся на стіну.

Рана в плечі, яка ще не встигла загоїтися, знову відкрилася.

Краплі крові повільно падали на холодну підлогу.

Анабель помітила це першою.

— Ти поранений...

Він швидко прикрив рану рукою.

— Це лише подряпина.

Вона гірко всміхнулася.

— Не бреши мені.

Він мовчав.

Вона підійшла ближче й обережно торкнулася його долоні.

Вона була холодною.

Неприродно холодною.

— Джоне...

Його погляд зустрівся з її.

І вперше вона побачила в цих сильних очах втому.

Не фізичну.

Ту, яку людина носить роками.

— Я так втомився втрачати тих, кого люблю...

Її серце стислося.

— Ти мене не втратиш.

Він сумно усміхнувся.

— Ти не можеш цього знати.

— Можу.

Вона взяла його обличчя в долоні.

— Бо цього разу я не дозволю тобі боротися самому.

На мить Джон заплющив очі.

Він ніби дозволив собі відчути те, що стільки років ховав усередині.

— Знаєш... — тихо сказав він. — Я закохався в тебе набагато раніше, ніж мав право.

Анабель мовчала.

— Пам'ятаєш свій сімнадцятий день народження?

Вона здивовано кивнула.

— Я подарував тобі книгу без підпису.

— Це був ти?..

Він усміхнувся.

— Так.

— Чому нічого не сказав?

— Бо був другом твого брата.

— І?

— Бо між нами було шість років різниці.

— І ще тому, що я пообіцяв твоєму батькові берегти тебе, а не розбивати тобі серце.

По її щоках покотилися сльози.

— А ти його не розбив...

Вона притулилася до нього.

— Ти став моїм домом.

Джон міцно обійняв її.

Так, ніби боявся, що варто послабити руки — і вона зникне.

Гучний вибух змусив замок здригнутися.

Зі стелі посипалося каміння.

Маркус забіг до зали.

— Джоне! Західне крило вже обвалилося!

— Скільки часу?

— Не більше двох хвилин!

Джон узяв Анабель за руку.

— Біжимо.

Вони побігли вузьким коридором.

Попереду вже було видно світло виходу.

Та саме в цю мить підлога під ногами Анабель тріснула.

— Джоне!

Вона почала падати в темну прірву.

Не думаючи ні секунди, він кинувся вперед і встиг схопити її за руку.

Удар був таким сильним, що сам Джон опинився на краю провалля.

Під ними — десятки метрів порожнечі.

Він стискав її долоню з усіх сил.

— Не дивись униз...

Анабель плакала.

— Я не хочу помирати...

— Ти й не помреш.

— А якщо...

— Послухай мене.

Вона підняла на нього очі.

— Якщо навіть одного дня весь світ буде проти нас...

Він усміхнувся крізь біль.

— Я все одно знайду тебе.

— Де?

— У будь-якому місті.

У будь-якій країні.

У будь-якому житті.

Її сльози стали ще сильнішими.

— Обіцяєш?

— Клянусь.

У цей момент балка під Джоном голосно тріснула.

Маркус кинувся до них.

— Джоне!

Але було вже запізно.

Камінь вислизнув з-під його ніг.

І Джон разом з Анабель полетів у темряву...