Розділ 24.Не залишай мене.

Вибух струсонув увесь замок.

Стіни затріщали.

Зі стелі посипалося каміння.

Анабель втратила рівновагу й упала на холодну підлогу.

У вухах дзвеніло.

Перед очима все розпливалося.

— Джоне!..

Її голос загубився серед гуркоту.

Вона підвелася й, не відчуваючи болю від подряпаних долонь, побігла вперед.

У коридорі стояв густий пил.

Було майже нічого не видно.

— Джоне!

Жодної відповіді.

Серце калатало так сильно, що, здавалося, ось-ось розірветься.

— Будь ласка... відповідай...

Раптом вона побачила його.

Під уламками кам'яної балки.

Нерухомого.

Світ навколо перестав існувати.

— Ні...

Вона впала поруч із ним на коліна.

Тремтячими руками відсунула каміння, не помічаючи, як гострі краї розрізають їй шкіру.

— Джоне... відкрий очі...

Він не рухався.

— Ні... ні... ні...

Її голос зривався на плач.

Вона обхопила його обличчя долонями.

— Ти ж обіцяв...

Сльози падали на його щоки.

— Ти сказав, що завжди будеш поруч...

Її плечі здригалися від ридань.

— Не смій... чуєш?.. Не смій мене залишати...

Раптом вона відчула ледь помітний рух.

Його пальці слабо стиснули її долоню.

— Ана...

Вона завмерла.

— Джоне!

Його очі повільно розплющилися.

Він дивився на неї так, ніби найбільше боявся більше ніколи її не побачити.

— Ти... плачеш...

Вона гірко всміхнулася крізь сльози.

— Через тебе.

Він із великими зусиллями підняв руку й торкнувся її щоки.

— Не плач...

— Як мені не плакати? Я думала, що втратила тебе...

Його голос був ледь чутний.

— Поки ти поруч...

Я буду боротися.

Анабель нахилилася й притиснулася чолом до його.

— Я кохаю тебе, Джоне...

Запала тиша.

Він заплющив очі лише на мить.

На його вустах з'явилася слабка усмішка.

— Скажи ще раз...

— Я кохаю тебе.

Чуєш?

Я дуже тебе кохаю...

Він ледь помітно кивнув.

— Це... найкраще, що я чув у своєму житті.

Вона ніжно поцілувала його.

Коротко.

Тремтячими губами.

Ніби боялася, що якщо відсторониться, він знову зникне.

Та цієї миті над замком пролунала сирена.

Червоне аварійне світло залило коридор.

Із динаміків почувся спокійний голос Віктора:

— Зворушливо.

Навіть шкода руйнувати таку красиву історію.

До повного знищення замку залишилося...

Чотири хвилини.

Джон різко розплющив очі.

Попри біль, він підвівся на лікоть.

— Ми виберемося.

— Як?

Він міцно стиснув її руку.

— Бо я ще не запросив тебе на наше перше справжнє побачення.

Крізь сльози Анабель усміхнулася.

— Тоді доведеться вижити.

— Разом.

— Разом.

І, підтримуючи одне одного, вони зробили перший крок назустріч виходу, навіть не знаючи, що найнебезпечніше випробування чекало їх уже за наступними дверима