Двері повільно відчинилися.
Анабель сиділа на холодній підлозі, притиснувши коліна до грудей. Вона вже не знала, скільки годин минуло.
До кімнати зайшла молода жінка.
Вона була високою, із темним волоссям, зібраним у недбалий хвіст. Її очі здавалися дивно знайомими.
Вона завмерла, щойно побачила Анабель.
Її губи затремтіли.
— Боже... — ледве чутно прошепотіла вона. — Ти так схожа на маму...
Анабель повільно підвелася.
— Хто ви?
Жінка зробила крок уперед, але одразу зупинилася, ніби боялася, що її відштовхнуть.
— Мене звати Елеонора.
Тиша.
— Я... твоя сестра.
Світ ніби перестав існувати.
— Ні...
Анабель похитала головою.
— Це неправда.
— Я знаю, що зараз ти мені не повіриш.
— Замовкніть!
Її голос зірвався.
— Не смійте так жартувати!
Очі Елеонори наповнилися сльозами.
— Я не жартую...
Вона дістала зі своєї кишені стару, вицвілу фотографію.
На ній дві маленькі дівчинки сиділи на траві, а між ними молода усміхнена жінка.
Анабель завмерла.
— Це...
— Наша мама.
Її руки затремтіли.
— Я нічого не пам'ятаю...
— А я пам'ятаю все.
Елеонора гірко всміхнулася.
— Пам'ятаю, як мама співала тобі перед сном. Як ти сміялася, коли я носила тебе на руках. Як ти називала мене «Еллі»...
Анабель відчула, як сльози самі котяться по щоках.
— Чому... чому ти не шукала мене?
— Шукала.
Голос Елеонори зламався.
— Двадцять три роки шукала.
Вона зробила ще один крок.
— Але Віктор завжди знаходив мене раніше.
Тиша.
Анабель більше не могла стримуватися.
Вона кинулася до сестри.
Елеонора міцно обійняла її, ніби боялася, що знову втратить.
Обидві плакали.
Без слів.
Без пояснень.
Лише дві сестри, яких життя розлучило на довгі роки.
Та їхня зустріч тривала недовго.
Двері різко розчинилися.
До кімнати повільно увійшов Віктор.
Він кілька секунд мовчки дивився на них.
Потім холодно усміхнувся.
— Зворушливо.
Але час прощатися.
Він дістав телефон і натиснув одну кнопку.
На екрані з'явилося зображення.
Джон.
Він уже стояв біля воріт замку.
Віктор підняв очі на Анабель.
— Зараз ти побачиш, як помирає чоловік, який заради тебе готовий пожертвувати всім.