Розділ 22.Полон.

— Усім не рухатися!

Голос Віктора луною прокотився територією каплиці.

Десятки озброєних людей тримали Джона, Анабель і Річарда на прицілі.

Джон тихо нахилився до Анабель.

— Що б не сталося... не відходь від мене.

Вона ледь помітно кивнула.

— Брате, — усміхнувся Віктор, дивлячись на Річарда. — Стільки років минуло, а ти все ще готовий померти за свою доньку.

— Я готовий померти, щоб ти більше нікому не заподіяв зла.

— Красиві слова.

Віктор повільно дістав пістолет.

І направив його просто на Анабель.

— Але сьогодні вибір буде за Джоном.

Він перевів погляд на нього.

— Або ти складаєш зброю...

— Або?

— Або вона помре.

Запала тиша.

Маркус зробив крок уперед.

— Джоне, не можна...

Джон навіть не подивився на нього.

Він мовчки поклав пістолет на землю.

За ним — ніж.

Потім відступив на крок.

— Ні! — крикнула Анабель. — Не роби цього!

Віктор задоволено всміхнувся.

— Ось тепер схоже на розумну людину.

Двоє людей миттєво схопили Джона.

Йому заламали й зв'язали руки.

Анабель вирвалася вперед.

— Відпустіть його!

Один із людей Віктора грубо відштовхнув її.

Вона впала на коліна.

Джон рвонувся до неї, але кайданки не дали навіть зробити крок.

— Не смійте її чіпати!

Його голос лунав так люто, що навіть люди Віктора на мить завмерли.

Віктор лише засміявся.

— Ось чому ти завжди програєш.

Ти занадто сильно кохаєш.

Раптом пролунав постріл.

Усі обернулися.

Один із людей Віктора впав на землю.

Потім другий.

Третій.

— Снайпер! — закричали охоронці.

Почався хаос.

Маркус скористався моментом і кинув Джону запасний ніж.

Джон одним рухом перерізав кайданки.

— Анабель!

Він кинувся до неї.

Та саме в цю секунду Віктор вихопив її за руку.

І приставив пістолет до її скроні.

Світ ніби завмер.

— Крок і вона помре.

Джон зупинився.

Його руки повільно опустилися.

— Відпусти її.

— Ні.

— Забери мене.

— Нецікаво.

Віктор нахилився до Анабель.

— Бачиш? Він готовий віддати життя заради тебе.

Вона не відводила погляду.

— Він кращий за тебе.

Віктор усміхнувся.

— Саме це ми зараз і перевіримо.

Він різко відштовхнув Анабель до своїх людей.

Їй зав'язали очі й силоміць посадили до чорного позашляховика.

— Джоне!..

Вона встигла лише простягнути до нього руку.

Він кинувся вперед.

Та автомобіль із ревом зірвався з місця.

Джон біг за ним, не зважаючи на біль у ще не загоєному плечі.

Але машина швидко зникла в темряві.

На дорозі залишився лише срібний кулон, який Анабель непомітно впустила з руки.

Джон підняв його.

Міцно стиснув у долоні.

Його очі стали крижаними.

— Маркусе.

— Так.

— Збери всіх наших людей.

— Уже.

— Більше жодних переговорів.

Він подивився в той бік, куди поїхав автомобіль.

— Віктор щойно підписав собі вирок.

У цей самий час, у невідомому місці, Анабель зняли пов'язку з очей.

Вона опинилася у великій кімнаті.

Навпроти стояв Віктор.

Поруч із ним — молода жінка з темним волоссям.

Незнайомка зробила крок уперед і тихо сказала:

— Пробач мені, Анабель...

Я твоя старша сестра.