Розділ 21.Мертві повертаються.

Повітря стало важким.

Ніхто не вимовив жодного слова.

Анабель дивилася на незнайомця, не в змозі повірити почутому.

— Ви... мій батько?

Чоловік повільно кивнув.

— Мене звати Річард Морган.

— Ні...

Вона похитала головою.

— Це неможливо. Мені казали, що він загинув.

— Саме так усі й мали думати.

Джон не опускав зброї.

— Жодного кроку ближче.

Річард спокійно зустрів його погляд.

— Ти добре виконав свою обіцянку.

Джон здивувався.

— Ти знаєш про обіцянку?

— Це я попросив тебе захищати її.

Анабель різко повернулася до Джона.

— Ти знав його?

Він повільно опустив очі.

— Так.

— І мовчав?

— Я дав слово.

Вона відступила на крок.

— Скільки ще таємниць ти приховуєш?

У її голосі звучав не гнів.

Біль.

І це боліло Джону сильніше за кулю.

— Анабель, — тихо сказав Річард. — Я не прошу тебе повірити мені. Просто вислухай.

Вона мовчки кивнула.

— Двадцять п'ять років тому Віктор убив би тебе, якби дізнався, ким ти є. Тому ми інсценували мою смерть, а тебе сховали.

— Але чому?

— Бо ти — єдина законна спадкоємиця імперії «Морган Груп».

Анабель розгублено подивилася на нього.

— Якої ще імперії?

— Компанії, яку Віктор намагався відібрати багато років.

Джон насупився.

— Ти не сказав головного.

Річард важко зітхнув.

— Бо головне ще страшніше.

— Що саме?

Річард подивився просто в очі Анабель.

— Віктор — не чужа тобі людина.

Запала тиша.

— Він...

— Він мій молодший брат.

Серце Анабель ніби перестало битися.

— То виходить...

— Він твій рідний дядько.

Джон стиснув кулаки.

Тепер усе ставало на свої місця.

— Через спадщину...

— Саме так, — відповів Річард. — Якщо тебе не стане, усе перейде до нього.

Анабель відчула, як земля йде з-під ніг.

Усе її життя було побудоване на брехні.

Раптом із боку лісу пролунав постріл.

Куля влучила просто в плече одному з охоронців Річарда.

— Засідка!

Пролунала автоматна черга.

Люди кинулися в укриття.

— Це люди Віктора! — закричав Маркус.

Джон миттєво прикрив Анабель своїм тілом.

— До машин!

Та було запізно.

З дерев виїхали чорні позашляховики.

Їх було не менше двадцяти.

Попереду стояв Віктор.

Він повільно вийшов із машини, аплодуючи.

— Який зворушливий сімейний вечір...

Його погляд ковзнув до Річарда.

— Брате.

Річард холодно відповів:

— Ти запізнився.

Віктор усміхнувся.

— Навпаки.

Він перевів погляд на Анабель.

— Я прийшов забрати те, що належить мені.

Джон зробив крок уперед.

— Спочатку тобі доведеться пройти через мене.

Віктор лише розсміявся.

— Саме цього я й чекав.

Він підняв руку.

І десятки озброєних людей одночасно навели зброю на Джона та його союзників.

Небо прорізав грім.

Анабель інстинктивно схопила Джона за руку.

Вона зрозуміла: цієї ночі вирішиться не лише їхня доля.

А й майбутнє всієї родини Морган.