Розділ 20.Удар у саме серце.

Повідомлення на екрані зникло.

За ним увімкнувся відеозапис.

На екрані з'явився Віктор.

Він сидів у темній кімнаті, поклавши руки на стіл.

На його обличчі була дивна усмішка.

— Вітаю, закохані.

Джон мовчки дивився на екран.

— Не шукай мене. Сьогодні я сам покажу, де я... але спочатку хочу зробити тобі подарунок.

Віктор клацнув пальцями.

На екрані з'явилося інше відео.

Молода жінка тримала на руках маленьку дівчинку.

Анабель.

— Мамо... — ледь чутно прошепотіла вона.

Джон завмер.

Відео було старим, зернистим.

Жінка дивилася прямо в камеру.

Її голос тремтів.

— Якщо хтось зараз дивиться цей запис... значить, мене вже немає.

Вона поцілувала маленьку Анабель у чоло.

— Донечко... пробач, що я не зможу бути поруч.

Сльози покотилися щоками Анабель.

— Твій батько зробить усе, щоб тебе знайти.

Джон різко підняв голову.

— Ні...

Жінка продовжила:

— Але якщо першим тебе знайде Віктор... тікай від нього. За будь-яку ціну.

Відео обірвалося.

На екрані знову з'явився Віктор.

— Бачиш, Джоне? Вона все життя шукала неправильні відповіді.

Він усміхнувся ще ширше.

— Її справжній батько живий.

І він уже дуже близько.

Екран згас.

У каплиці запанувала тиша.

Анабель не могла вимовити ні слова.

Джон підійшов до неї.

— Подивись на мене.

Вона повільно підняла заплакані очі.

— Ти знав?

— Ні.

— Клянешся?

— Так.

Вона мовчки кивнула.

І раптом міцно обійняла його.

Джон притиснув її до себе.

— Ми дізнаємося правду.

— Разом?

— Разом.

— Обіцяєш?

— Життям.

Вони вже збиралися виходити з каплиці, коли Маркус почув шум надворі.

— Джоне...

— Що?

— Ми більше не самі.

Крізь розбите вікно було видно, як до каплиці повільно під'їжджають чорні позашляховики.

Один.

Другий.

Третій.

Понад десять автомобілів.

Озброєні люди оточили будівлю.

З переднього автомобіля вийшов чоловік у темному костюмі.

Сиве волосся.

Високий зріст.

Владний погляд.

Він зняв темні окуляри й спокійно подивився прямо на Анабель.

Її серце завмерло.

Вона ніколи не бачила цього чоловіка.

Але чомусь здалося, ніби знала його все життя.

Незнайомець зробив кілька кроків уперед.

Охоронці Джона навели зброю.

Та чоловік навіть не звернув на це уваги.

Він дивився тільки на Анабель.

І тихо промовив:

— Я шукав тебе двадцять п'ять років...

Анабель затамувала подих.

— Хто ви?

Він відповів лише трьома словами:

— Я... твій батько.

Джон різко став перед Анабель, закриваючи її собою.

— Не смій наближатися до неї.

Незнайомець лише сумно всміхнувся.

— Саме цього я й очікував, Джоне.

Але ти ще не знаєш...

Хто справжній ворог.