Розділ 19.Перший поцілунок.

Автомобіль із ревом зупинився біля старого будинку, де жила місіс Еванс.

Двері були відчинені.

Усередині панувала тиша.

— Перевірте другий поверх, — наказав Джон.

Охоронці розійшлися.

Анабель повільно зайшла до вітальні.

На столику стояла чашка ще теплого чаю.

— Вона була тут зовсім недавно...

Джон мовчки оглянув кімнату.

Його погляд зупинився на старому конверті.

На ньому було написано лише одне ім'я.

«Анабель».

Вона тремтячими руками відкрила його.

Усередині лежав короткий лист.

«Пробач мені. Я зрадила не тебе, а саму себе. У мене не було вибору. Якщо хочеш дізнатися правду про свою матір, їдь до старої каплиці біля озера. Але будь обережна... Віктор завжди приходить першим.»

— Це пастка, — холодно сказав Джон.

— А якщо ні?

— Я не дозволю тобі ризикувати.

— Це може бути єдиний шанс.

Він довго мовчав.

Потім важко зітхнув.

— Добре. Але ти не відходитимеш від мене.

Уже за годину вони були біля покинутої каплиці.

Дощ знову почав накрапати.

Усередині пахло старим деревом і свічками.

На вівтарі лежала невелика скринька.

Анабель зробила крок уперед.

Раптом...

— Не рухайся! — різко крикнув Джон.

Вона завмерла.

Під її ногою блиснув тонкий металевий дріт.

Пастка.

Джон обережно наблизився.

— Подивись тільки на мене.

— Джоне...

— Не опускай очей.

Він повільно розрізав дріт ножем.

У ту ж секунду за вікнами пролунав вибух.

Старі балки затріщали.

Частина стелі почала обвалюватися.

Джон кинувся до Анабель і прикрив її собою.

Дерев'яна балка впала просто поруч.

У приміщенні здійнялася хмара пилу.

Коли все стихло, вони лежали на підлозі.

Анабель відчула його руку на своїй долоні.

Він важко дихав.

— Ти... ціла?

— Так.

— Слава Богу...

Вона дивилася на нього, не відводячи очей.

— Ти знову ризикував життям заради мене.

— Не зміг би інакше.

Її очі наповнилися сльозами.

— Чому?

Він усміхнувся так, як усміхаються люди, які більше не можуть приховувати правду.

— Бо я кохаю тебе, Анабель.

Запала тиша.

Здавалося, навіть дощ перестав шуміти.

Вона повільно торкнулася його обличчя.

— Я боялася почути ці слова...

— Чому?

— Бо зрозуміла, що давно кохаю тебе у відповідь.

На мить вони просто дивилися одне одному в очі.

Потім Анабель сама скоротила відстань між ними.

Їхній перший поцілунок був тихим і ніжним.

У ньому не було поспіху.

Лише полегшення після всього пережитого.

Коли вони відсторонилися, Джон притулився своїм чолом до її.

— Після того, як усе закінчиться...

— Так?

— Я більше ніколи не відпущу тебе.

Анабель усміхнулася.

— І я нікуди не піду.

Саме в цю мить зі скриньки на вівтарі пролунав тихий електронний сигнал.

Джон різко повернув голову.

— Назад!

Та було вже запізно.

Кришка скриньки повільно відчинилася.

Усередині лежав телефон.

Екран засвітився.

На ньому було лише одне повідомлення від Віктора:

«Тепер, коли ви нарешті зізналися одне одному в коханні... мені буде набагато цікавіше вас знищити.»