Розділ 18.Довіра.

У кабінеті запала мертва тиша.

Джон дивився на фотографію так, ніби хотів спалити її одним поглядом.

Анабель повільно взяла її до рук.

На знімку вона мирно спала у своїй кімнаті.

Хтось стояв зовсім поруч.

Хтось був у маєтку.

— Він був біля мене... — тихо прошепотіла вона.

Джон різко повернувся до Маркуса.

— Закрийте всі виходи.

— Уже зроблено.

— Ніхто не залишить територію, доки ми не перевіримо кожного.

— Так.

Маркус вийшов, залишивши їх наодинці.

Анабель сиділа біля каміна, не зводячи погляду з полум'я.

— Мені страшно...

Джон мовчки сів поруч.

— Я знаю.

— А якщо він знову прийде?

— Не прийде.

— Звідки така впевненість?

Він подивився їй в очі.

— Бо тепер я не відпущу тебе від себе ні на крок.

Її серце забилося швидше.

— Це наказ?

— Ні.

Він ледь усміхнувся.

— Це прохання.

Анабель опустила очі.

— Знаєш... я все життя думала, що сила — це не боятися.

— Це не так.

— А що тоді?

— Сила — це боятися... і все одно йти вперед.

Вона підсунулася ближче.

— Хто навчив тебе цього?

На кілька секунд Джон замовк.

— Твій батько.

Надворі почалася сильна гроза.

Світло кілька разів блимнуло.

Анабель мимоволі здригнулася від гуркоту грому.

Джон помітив це.

— Ти боїшся грози?

Вона ніяково усміхнулася.

— Ще з дитинства.

— Чому ніколи не казала?

— Не люблю показувати свої слабкості.

Він повільно простягнув їй руку.

— Ходімо.

— Куди?

— На терасу.

— Ти серйозно? Там дощ.

— Довірся мені.

Вона вклала свою долоню в його.

Разом вони вийшли під навіс.

Дощ шумів навколо, але сюди майже не діставав.

Повітря пахло мокрою землею й соснами.

— Закрий очі, — тихо сказав Джон.

— Навіщо?

— Просто закрий.

Вона послухалася.

— Що ти чуєш?

— Дощ...

— Ще?

— Вітер.

— І?

Вона всміхнулася.

— Твоє серце.

Джон завмер.

Вона повільно розплющила очі.

Їх розділяли лічені сантиметри.

— Воно б'ється дуже швидко.

— Це через тебе.

Вперше він сказав це вголос.

Не відводячи погляду.

Не приховуючи почуттів.

Анабель обережно торкнулася його щоки.

— Джоне...

Він накрив її руку своєю.

Їхні погляди зустрілися.

Здавалося, ще мить — і між ними не залишиться жодних таємниць.

Та раптом у кишені Джона задзвонив телефон.

Маркус.

— Джоне! Ми знайшли зрадника!

— Хто це?

Запала коротка пауза.

І відповідь змусила кров застигнути в жилах.

— Це не охоронець...

— Тоді хто?

— Економка... місіс Еванс.

І вона щойно зникла разом із секретними документами.