Розділ 16.Той,хто смикає за ниточки.

Сирени ставали дедалі гучнішими.

Сині та червоні вогні освітили стару будівлю.

Маркус виглянув у вузьке вікно.

— Вони перекрили всі виходи.

Джон спокійно поправив піджак, ніби його не оточили десятки поліцейських.

— Скільки?

— Близько тридцяти.

— Забагато для звичайного обшуку.

Анабель не розуміла.

— Якщо це поліція, то чому ми тікаємо? Ми ж нічого не зробили.

Джон подивився на неї.

— Бо це не арешт.

— Тоді що?

— Нас хочуть передати Віктору.

Вона зблідла.

— Ти хочеш сказати...

— У нього є люди всюди.

Гучномовець пролунав надворі.

— Джоне Блеквуде! Будівлю оточено! Виходьте без зброї!

Маркус дістав пістолет.

— Наказ?

— Ніхто не стріляє, — холодно відповів Джон.

— Але...

— Ми не воюємо з поліцією.

Він повернувся до Анабель.

— Довірся мені ще раз.

Вона мовчки кивнула.

Вони вийшли з будівлі.

Десятки автоматів одразу були спрямовані на Джона.

Попереду стояв чоловік у генеральській формі.

Він повільно підійшов ближче.

— Джоне... давно не бачилися.

Джон навіть не здивувався.

— Я знав, що одного дня побачу тебе знову.

— Шкода, що за таких обставин.

— Ти працюєш на Віктора?

Чоловік усміхнувся.

— Я працюю на того, хто платить більше.

Він дістав ордер.

— Джоне Блеквуде, ви заарештовані за підозрою у вбивстві трьох осіб.

Анабель зробила крок уперед.

— Це неправда!

— Пані, не втручайтеся.

— Він нікого не вбивав!

Генерал навіть не подивився на неї.

— Одягніть йому кайданки.

Двоє поліцейських наблизилися.

Джон не чинив опору.

Він лише тихо промовив до Маркуса:

— План «Ворон».

Маркус ледь помітно кивнув.

Коли Джона посадили до броньованого автомобіля, Анабель відчула, що щось не так.

Вона побачила, як один із поліцейських непомітно передав генералові невеликий чорний конверт.

Той відкрив його.

Усередині була фотографія.

Анабель не змогла роздивитися її повністю.

Але встигла побачити знайоме обличчя.

Її матері.

Генерал зблід.

Він різко сховав фотографію.

— Відмінити наказ.

Усі здивовано переглянулися.

— Пане генерале?

— Я сказав — негайно відпустіть Блеквуда.

— Але ордер...

— Це наказ!

Поліцейські мовчки зняли з Джона кайданки.

Навіть Джон виглядав здивованим.

Коли всі розійшлися, генерал тихо підійшов до нього.

— У тебе є рівно двадцять чотири години.

— Для чого?

— Щоб знайти Віктора.

— Чому ти мені допомагаєш?

Генерал подивився на Анабель.

— Бо двадцять два роки тому я пообіцяв її матері, що якщо темрява знову повернеться... я стану на правильний бік.

Сказавши це, він пішов.

Анабель дивилася йому вслід.

— Джоне...

— Що?

— Хто моя мати насправді?

Джон мовчав.

Він знав відповідь.

Але боявся вимовити її вголос.

Бо правда могла змінити все.

І саме в цю мить телефон Джона задзвонив.

На екрані з'явилося лише одне повідомлення:

«Час закінчився. Я вже забрав те, що належить мені».

Усі одночасно повернулися до машини.

Дверцята були відчинені.

Анабель зблідла.

Медальйон із чорним вороном...

Зник.