Розділ 15.Сейф.

Минуло декілька днів.

Джон майже не вставав із лікарняного ліжка, але вже віддавав накази так само холодно й чітко, як завжди.

— Маркусе.

— Так, містере Блеквуд.

— Підготуй машину.

— Лікар заборонив вам залишати клініку.

— Мене не цікавить його думка.

— Джоне... — тихо втрутилася Анабель. — Твоя рана ще не загоїлася.

Він подивився на неї.

— Якщо ми чекатимемо, Віктор зробить наступний хід.

Вона зрозуміла, що переконати його неможливо.

Уночі чорний броньований позашляховик зупинився біля старої будівлі в центрі міста.

Колись це був банк.

Тепер — занедбаний офісний комплекс, який офіційно належав одній із компаній Віктора.

Дощ тихо стукав по даху автомобіля.

— Тут? — запитала Анабель.

— Так.

Маркус передав Джону навушник.

— У нас п'ятнадцять хвилин. Потім охорона змінить маршрут.

— Цього достатньо.

Вони зайшли через службовий вхід.

Будівля була моторошно тихою.

Лише світло ліхтариків ковзало по старих стінах.

Спустившись у підвал, Джон зупинився.

Перед ними стояли великі металеві двері.

На них був вигравіюваний номер:

217.

Анабель дістала срібний ключ.

— Це він?

— Спробуй.

Ключ легко повернувся в замку.

Пролунав глухий клац.

Двері повільно відчинилися.

Усередині стояв старий сейф.

На ньому лежав запечатаний конверт.

І маленька дерев'яна коробка.

— Він знав, що ми колись сюди прийдемо... — прошепотіла Анабель.

Джон мовчки кивнув.

Вона відкрила конверт.

Перший рядок змусив її завмерти.

«Якщо ти читаєш цього листа, значить, я вже не зміг уберегти тебе, донечко...»

Її очі наповнилися сльозами.

Вона продовжила читати.

«Не вір нікому, поки не знайдеш людину, яка носить медальйон із чорним вороном. Лише вона знає всю правду про твоє народження.»

У коробці лежав старовинний срібний медальйон.

На ньому був вигравіюваний чорний ворон із розправленими крилами.

Анабель обережно взяла його до рук.

— Це... той самий?

— Так, — тихо відповів Джон.

Раптом у сейфі щось тихо клацнуло.

— Відійди! — різко крикнув Джон.

Він встиг відштовхнути Анабель за секунду до того, як усередині сейфа спрацював прихований механізм.

Пролунав вибух.

Металеві дверцята розлетілися на шматки.

Джон закрив Анабель своїм тілом.

Уламок металу врізався в стіну за кілька сантиметрів від її голови.

Дим повільно розсіювався.

— Джоне! Ти не поранений?

Він похитав головою.

— Усе добре...

Але раптом Маркус схопився за навушник.

— Джоне...

— Що сталося?

— У нас проблема.

— Яка?

— Будівлю оточили.

— Хто?

У навушнику запанувала тиша.

Потім Маркус тихо відповів:

— Не люди Віктора...

Поліція.

І вони їдуть саме по тебе.