Розділ 14.Все палає.

Полум'я пожирало будинок.

Анабель не могла відвести погляду від фотографії.

— Ні... Ні, цього не може бути...

Телефон вислизнув із її рук.

Маркус підняв його.

— Наші люди вже виїхали. Ми з'ясуємо, чи хтось був усередині.

— Там були мої речі... фотографії мами...

— Анабель...

— Там було все моє життя...

Вона більше не стримувала сліз.

Двері палати тихо відчинилися.

— Він приходить до тями.

Анабель миттєво підвелася.

Вона майже забігла до палати.

Джон лежав блідий, але його очі були відкриті.

Він одразу знайшов її поглядом.

— Ти... не поранена?

Її очі наповнилися сльозами.

— Ти тільки прийшов до тями... а питаєш про мене?

Він ледь усміхнувся.

— Це найважливіше.

Вона не стрималася.

Підійшла ближче й міцно обійняла його.

На кілька секунд Джон завмер.

Потім дуже обережно обійняв її у відповідь.

— Я думала... що втратила тебе...

— Я ж обіцяв.

— Більше ніколи так не роби...

Його голос був ледве чутним.

— Постараюся.

Маркус тактовно вийшов із палати.

Та за хвилину повернувся.

Його обличчя було серйозним.

— Джоне... ми дещо знайшли.

Він поклав на тумбочку обгорілу металеву коробку.

— Це єдине, що залишилося після пожежі.

Джон насупився.

— Звідки вона?

— Із будинку Анабель.

Вона здивовано подивилася на коробку.

— Я ніколи її не бачила.

Джон відкрив замок.

Усередині лежали старі документи, срібний ключ і пожовкла фотографія.

На ній були четверо людей.

Молодий батько Анабель.

Мати.

Джон...

І чоловік, чиє обличчя було акуратно вирізане ножем.

На звороті фотографії був напис:

«Правду відкриє лише ключ.»

Анабель взяла до рук маленький срібний ключ.

— Від чого він?

Джон уважно подивився на нього.

Його обличчя зблідло.

— Ні...

— Ти знаєш?

— Це ключ від сейфа.

— Якого сейфа?

— Твого батька.

— Там є відповіді?

Він мовчки кивнув.

— Але...

— Що?

— Цей сейф знаходиться в будівлі, яка належить Віктору.

У палаті запала тиша.

Анабель міцніше стиснула ключ.

— Тоді ми підемо туди.

— Ні.

— Чому?

— Бо саме цього він і чекає.

Вона зробила крок до Джона.

— Я все життя жила серед брехні.

Тепер я хочу знати правду.

Джон довго дивився їй в очі.

Потім тихо промовив:

— Добре.

Але цього разу ти від мене не відійдеш ні на крок.

Вона ледь усміхнулася.

— Обіцяю.

І саме в цю мить камери спостереження в палаті згасли.

Світло мигнуло.

За вікном блиснула блискавка.

А на екрані телевізора, який щойно був вимкнений, раптом з'явилося обличчя Віктора.

Він дивився прямо на них.

І повільно промовив:

— Ласкаво прошу до гри.

Ключ був лише першою підказкою.

Тепер настав час знайти двері.