Розділ 13.Лист з погрозами.

Руки Анабель тремтіли.

Вона довго дивилася на чорний конверт, не наважуючись його відкрити.

— Я не хочу... — прошепотіла вона.

Маркус мовчав.

— Якщо я його відкрию... це означатиме, що я втратила його.

— Він наказав передати його тільки у найгіршому випадку, — тихо відповів Маркус.

Анабель заплющила очі.

Потім повільно зламала сургучну печатку.

Усередині був лише один аркуш.

Вона почала читати.

«Анабель.

Якщо ти читаєш цього листа, значить, я не зміг стримати свою обіцянку. За це я ніколи себе не пробачив би.

Є речі, які я приховував від тебе не тому, що не довіряв. А тому, що хотів дати тобі хоча б кілька років спокійного життя.

Коли тобі було два роки, я взяв тебе на руки й пообіцяв твоєму батькові, що ніхто не посміє завдати тобі болю.

Я не знав, що одного дня найбільший біль завдам саме я... коли приховаю правду.

Якщо мене не стане, не шукай помсти. Вона лише забере тебе в ту саму темряву, з якої я намагався тебе вберегти.

І ще дещо...

Єдине, про що я шкодував усе життя, — що зустрів тебе надто рано... і покохав надто пізно.

— Джон.»

Сльози одна за одною падали на папір.

— Він... покохав мене...

Її голос був майже нечутним.

Маркус відвернувся до вікна.

— Я знав.

— Ти знав?

— Усі ми знали.

— Чому ніхто нічого не сказав?

— Бо він заборонив.

— Чому?

— Він вважав, що не має права руйнувати твоє життя.

Анабель опустила голову.

Вона стиснула лист біля серця.

— Дурень...

У цей момент кардіомонітор різко подав довгий сигнал.

Піііііііі...

Анабель завмерла.

— Ні...

До палати вбігли лікарі.

— Відійдіть!

— Він втрачає пульс!

— Дефібрилятор!

Маркус силоміць вивів Анабель у коридор.

— Ні! Відпустіть мене!

— Їм треба працювати!

За дверима лунали уривчасті команди.

— Заряд — 200!

— Розряд!

Тіло Джона здригнулося.

Монітор залишався рівним.

— Ще раз!

— Розряд!

Анабель закрила обличчя руками.

Вона тихо повторювала лише одну фразу:

— Будь ласка... повернися...

Минали секунди, які здавалися вічністю.

І раптом...

Пік...

Пік...

Пік...

Рівна лінія на моніторі змінилася слабким серцебиттям.

Лікарі полегшено видихнули.

— Ми його повернули.

Анабель сповзла по стіні на підлогу.

Вона плакала вже не від страху.

А від полегшення.

Та коли всі думали, що найгірше позаду, телефон Маркуса завібрував.

Він прочитав повідомлення — і його обличчя зблідло.

— Ні...

— Що сталося? — запитала Анабель.

Маркус повільно показав їй екран.

На ньому була фотографія.

Її рідний будинок.

Охоплений полум'ям.

А під нею лише один рядок:

«Це тільки початок. Наступного разу горітиме той, кого ти любиш найбільше».