Розділ 11.Ціна обміну.

— Не виходь!

Голос Джона пролунав так різко, що навіть люди Віктора на мить завмерли.

Анабель дивилася то на брата, то на Джона.

Алекс стояв на колінах. Його обличчя було вкрите синцями, а по скроні повільно стікала кров.

Віктор приставив пістолет до його голови.

— У тебе десять секунд.

— Не слухай його! — крикнув Алекс. — Анабель, тікай!

Віктор ударив його руків'ям пістолета.

Алекс упав на бетон.

— Дев'ять...

— Вісім...

— Сім...

Анабель відчула, як серце стискається від безсилля.

— Джоне...

Він не дивився на Віктора.

Він дивився лише на неї.

— Довірся мені.

— Але мій брат...

— Я поверну його.

— Як?

— Просто довірся.

Його голос був упевненим.

І вперше вона не сумнівалася в ньому.

Та Віктор розсміявся.

— Який зворушливий момент.

Він перевів пістолет із Алекса на Джона.

— Ти все ще готовий пожертвувати собою заради інших.

— На відміну від тебе.

Посмішка Віктора стала ширшою.

— Саме тому ти завжди програвав.

Він клацнув пальцями.

Із темряви вийшли ще кілька озброєних чоловіків.

Вони оточили Джона.

— Тепер ти безсилий.

Джон повільно підняв руки.

— Якщо тобі потрібен я...

Він зробив крок уперед.

— Відпусти їх.

Маркус тихо прошепотів у навушник:

— Ні... Не роби цього...

Джон непомітно натиснув кнопку на годиннику.

Маленький зелений індикатор спалахнув лише на мить.

Анабель нічого не зрозуміла.

Але за кілька секунд над портом почувся гул.

Віктор насупився.

— Що це?

Гул ставав дедалі гучнішим.

І раптом...

Над портом спалахнули потужні прожектори.

Територію залило яскравим світлом.

— Усім залишатися на місцях! — пролунало з гучномовця.

З усіх боків вибігли десятки озброєних бійців.

— Це спецгрупа Блеквуда! — закричав один із людей Віктора.

Почалася перестрілка.

Джон миттєво кинувся до Алекса.

Одним рухом перерізав пластикові стяжки на його руках.

— Тримайся!

— Я знав... що ти прийдеш...

Та в цю ж мить пролунав одинокий постріл.

Джон різко завмер.

Анабель побачила, як його тіло здригнулося.

На чорній сорочці, трохи нижче плеча, швидко розпливалася темно-червона пляма.

— Джоне!

Вона кинулася до нього.

Він похитнувся, але все ще стояв на ногах.

— Не підходь!

Та було вже пізно.

Із-за контейнера повільно вийшов Віктор.

У його руці димів пістолет.

— Бачиш, брате...

Він холодно усміхнувся.

— Я ж казав, що одного дня ти програєш через своє серце.

Він перевів погляд на Анабель.

І тихо промовив:

— Ти досі не знаєш, хто ти насправді.

Але скоро дізнаєшся.

Обіцяю.

З цими словами він натиснув кнопку на маленькому пульті.

За кількасот метрів від порту пролунав потужний вибух.

Полум'я здійнялося високо в небо.

Віктор скористався хаосом і зник у густому диму.

Анабель впала на коліна біля Джона.

Вона притиснула долоню до його рани.

— Не смій заплющувати очі...

Він подивився на неї й ледь помітно всміхнувся.

— Я ж... обіцяв...

Його голос ставав дедалі тихішим.

— Що... захищатиму тебе...

І він знепритомнів просто в її руках.