Розділ 10.Обмін.

У кабінеті панувала тиша.

Джон мовчки заряджав пістолет.

Маркус нервово ходив з одного боку кімнати в інший.

— Це божевілля.

— Можливо.

— Він уб'є тебе.

— Якщо я не поїду, він уб'є Алекса.

Маркус різко зупинився.

— А якщо він забере ще й Анабель?

Джон підняв на нього холодний погляд.

— Не забере.

— Ти не можеш цього знати.

— Можу.

— Чому?

Джон повільно застебнув кобуру.

— Бо поки я живий... ніхто її не торкнеться.

Через кілька хвилин він вийшов у двір.

Чорний броньований позашляховик уже чекав.

Анабель вибігла слідом.

— Ти їдеш?

— Так.

— Я з тобою.

— Ні.

— Це мій брат!

— Саме тому ти залишишся тут.

Вона стала перед ним.

— Я не дозволю тобі їхати самому.

— Це не прохання.

— А це не наказ.

Їхні погляди зустрілися.

Джон мовчав кілька секунд.

Потім тихо сказав:

— Якщо ти поїдеш... дороги назад уже не буде.

— Я не боюся.

Він сумно всміхнувся.

— Саме цього я й боюся.

Через годину автомобіль зупинився біля старого порту.

Навколо стояли покинуті склади.

Іржаві контейнери.

Туман повільно стелився над землею.

Попереду з темряви вийшов чоловік.

Високий.

У чорному пальті.

Його обличчя було майже повністю приховане тінню.

— Минуло багато років, Джоне.

Джон не відповів.

— Ти змінився.

— А ти ні.

Чоловік усміхнувся.

— Де Алекс?

— Спочатку покажи мені Анабель.

— Її тут немає.

Посмішка Віктора зникла.

— Тоді ти зробив найбільшу помилку у своєму житті.

У ту ж мить з-за контейнерів вийшли озброєні люди.

Не десять.

Не двадцять.

Понад сорок.

Маркус тихо прошепотів у навушник:

— Засідка...

Джон навіть не поворухнувся.

Він дивився лише на Віктора.

— Ти ніколи не вмів грати чесно.

— Це не гра.

Віктор зробив кілька кроків уперед.

І вперше його обличчя стало видно повністю.

Анабель, яка всупереч наказу Джона таємно поїхала за ним і спостерігала з укриття, завмерла.

Чоловік був майже точною копією Джона.

Такі самі темні очі.

Ті самі риси обличчя.

Тільки погляд...

У ньому не залишилося нічого людського.

— Ти... — прошепотіла вона.

— Він схожий на тебе...

Джон тихо відповів, не відводячи очей від Віктора:

— Бо колись ми були братами не по крові... а за вибором.

Раптом Віктор плеснув у долоні.

Двоє людей вивели Алекса.

Його руки були зв'язані, а обличчя — побите.

— Анабель... — ледве промовив він, помітивши сестру. — Тікай!

Усі завмерли.

Віктор повільно повернув голову в бік, де ховалася Анабель.

І усміхнувся.

— Я знав, що ти приїдеш.

Вона зрозуміла, що весь цей час він знав про її присутність.

— Виходь, Анабель.

Інакше перша куля дістанеться твоєму братові.

Джон різко повернувся до неї.

В його очах уперше був не холод...

А справжній страх.