Розділ 9.Правда чи брехня?

Після пострілу в маєтку запанував хаос.

Охоронці прочісували територію, перевіряли кожне дерево, кожен дах, кожен метр паркану.

Але снайпер зник.

Наче його ніколи й не було.

Джон стояв у своєму кабінеті, дивлячись на карту.

До нього підійшов Маркус.

— Ми знайшли місце зустрічі.

— Впевнений?

— Так. Старий покинутий порт. Віктор залишив координати.

— Людей?

— Не менше тридцяти.

— Він готується до війни...

Маркус важко зітхнув.

— Ти ж не збираєшся їхати сам?

— Саме так я й зроблю.

— Це пастка.

— Знаю.

— Анабель цього не переживе, якщо втратить і тебе, і брата.

Джон мовчав.

Йому не було чого відповісти.

У цей час Анабель зайшла до бібліотеки.

Вона хотіла побути сама.

На столі лежала стара чорна папка.

Вона не пам'ятала, щоб бачила її раніше.

На обкладинці було написано лише одне слово:

«АНАБЕЛЬ».

Її серце пришвидшилося.

Вона відкрила папку.

Всередині були фотографії.

Вона в дитячому садку.

Вона в школі.

На випускному.

Університет.

Навіть фото, зроблене кілька місяців тому в кав'ярні.

На кожному знімку внизу стояла дата.

І коротка примітка.

«Під охороною».

Очі наповнилися сльозами.

— Це... Джон...

Він був поруч усе її життя.

Навіть тоді, коли вона про це не здогадувалася.

Раптом із папки випав конверт.

На ньому було написано:

«Відкрити лише тоді, коли іншого виходу не залишиться».

Вона повільно розгорнула аркуш.

Почерк був незнайомим.

Якщо ти читаєш цього листа, значить, я вже не зміг тебе захистити.

Не звинувачуй Джона. Він виконав моє прохання.

Є правда, яку ми приховували від тебе двадцять два роки.

Людина, яку ти вважала своїм батьком, виховала тебе як рідну доньку… але він не був твоїм біологічним батьком.

Аркуш випав із її рук.

— Ні...

Вона похитала головою.

— Це неправда...

У цей момент двері відчинилися.

На порозі стояв Джон.

Він одразу зрозумів, що сталося.

Його погляд опустився на лист.

— Анабель...

— Скажи... що це брехня.

Він мовчав.

— Джоне!

— Я не можу.

Сльози покотилися її щоками.

— То це правда?..

Він повільно кивнув.

— Так.

— Хто тоді мій справжній батько?

У кімнаті стало так тихо, що було чути лише стукіт дощу по вікнах.

Джон зробив крок до неї.

— Я не знаю.

— Що?..

— Я знаю лише те, що твоя мати благала сховати тебе. Вона сказала, що якщо про твоє походження дізнаються... тебе вб'ють.

Анабель відчула, як земля ніби пішла з-під ніг.

— І через це...

— Саме через це Віктор тебе шукає.

— Але навіщо?

Джон похитав головою.

— Ми ще не знаємо.

Раптом задзвонив телефон.

Невідомий номер.

Джон увімкнув гучний зв'язок.

— Блеквуд... — пролунав знайомий голос Віктора.

— Чого ти хочеш?

— Приїжджай один.

— Спочатку дай мені поговорити з Алексом.

У слухавці почувся слабкий голос:

— Джоне... не слухай його... Не привозь...

Удар.

Стогін.

І знову заговорив Віктор.

— Дві години. Або ти привозиш Анабель... або втратиш друга.

Зв'язок обірвався.

Джон повільно опустив телефон.

Він уже прийняв рішення.

Навіть якщо це коштуватиме йому життя.