Розділ 8.Кого він вибере?

Джон не зводив очей з екрана телефону.

Фотографія Алекса була справжньою.

Розбита губа.

Зв'язані руки.

Темне приміщення без вікон.

А під фото лише один рядок:

«Дві години. Потім він помре.»

Анабель підійшла ближче.

— Це... Алекс?

Джон заблокував телефон.

— Так.

— Ми повинні його врятувати!

— Вони саме цього й хочуть.

— То поїхали!

— Ні.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Що означає «ні»?

— Це пастка.

— Але там мій брат!

— І вони знають, що заради нього ти погодишся на все.

— То що? Ми просто сидітимемо тут?

Джон мовчав.

Вона вперше побачила, як важко йому приймати рішення.

Через кілька хвилин у кабінеті зібралися начальник охорони Маркус і кілька довірених людей Джона.

На столі лежала карта міста.

— Дзвінок відстежили? — запитав Джон.

— Ні. Використали одноразовий супутниковий канал.

— Камери?

— Автомобіль Алекса зник із радарів три години тому.

Маркус уважно подивився на Джона.

— Вони чекають, що ви поїдете сам.

— Знаю.

— Це самогубство.

— Знаю.

Анабель більше не могла мовчати.

— Про кого ми взагалі говоримо?

Усі погляди звернулися до Джона.

Він повільно підійшов до вікна.

— Його звуть Віктор.

— Хто він?

— Людина, яку я колись вважав братом.

— Рідним?

— Ні.

— Тоді чому братом?

Джон на мить заплющив очі.

— Бо ми виросли разом.

— Що сталося між вами?

— Він обрав владу.

— А ти?

— Я обрав честь.

У кімнаті запала тиша.

Пізніше тієї ж ночі Анабель вийшла на терасу.

Дощ уже закінчився.

Позаду почувся знайомий голос.

— Тобі холодно.

Вона не озирнулася.

— Я боюся.

Джон мовчки накинув їй на плечі свій піджак.

Від нього пахло кедром, дощем і легкими нотками дорогого парфуму.

— Якщо зі мною щось станеться... — тихо почала вона.

— Не закінчуй це речення.

— Але якщо...

Він зробив крок ближче.

— Поки я дихаю, ніхто не посміє тебе скривдити.

Вона підняла на нього очі.

— Чому?

Він мовчав.

— Через обіцянку моєму батькові?

Джон повільно похитав головою.

— Спочатку — так.

Вона затамувала подих.

— А зараз?

Його погляд затримався на її очах трохи довше, ніж зазвичай.

— Зараз причина зовсім інша.

Не встигла Анабель нічого відповісти, як пролунав постріл.

Куля розбила скло дверей за її спиною.

Джон миттєво притиснув її до себе і повалив на підлогу.

Охоронці відкрили вогонь у відповідь.

— Снайпер! — почувся крик із подвір'я.

Джон різко підняв голову.

На даху сусідньої будівлі на мить з'явилася темна постать.

Незнайомець не поспішав тікати.

Він лише підняв руку... і віддав честь Джону.

Потім зник у темряві.

Джон зблід.

— Ні...

— Ти його знаєш? — прошепотіла Анабель.

Він дивився в ніч, ніби побачив привида.

— Це був Віктор.

— Але ж він міг убити мене...

— Ні.

— Звідки ти знаєш?

Джон стиснув кулаки.

— Бо він ніколи не стріляє, щоб промахнутися.

А якщо сьогодні промахнувся...

Він повільно перевів погляд на Анабель.

— Значить, він хоче, щоб ти залишилася живою... поки що.