Розділ 7.Кров під дощем.

Темрява поглинула весь маєток.

Лунали сирени.

По коридорах бігли озброєні охоронці.

— Захистіть східне крило!

— Вони прорвалися!

— Закрити всі виходи!

Анабель завмерла посеред бібліотеки.

Її серце билося так голосно, що вона майже не чула нічого навколо.

Раптом двері різко відчинилися.

— Анабель!

Вона полегшено видихнула.

— Джоне...

Він швидко підійшов до неї.

Його сорочка була забруднена кров'ю, а в руці він стискав пістолет.

— Ти поранений!

— Це не моя кров.

Він схопив її за руку.

— Ходімо.

— Куди?

— У безпечне місце.

Не встигли вони зробити й кілька кроків, як коридором пролунали постріли.

Кулі вдарилися в стіну поруч із ними.

Джон миттєво затулив Анабель собою.

— Лягай!

Вона впала на підлогу.

Джон відповів кількома точними пострілами.

У коридорі настала тиша.

Він підняв її на ноги.

— Ти не поранена?

— Ні...

— Добре.

Його голос залишався холодним, але в очах читалася тривога.

Вони спустилися вузькими сходами до підземного тунелю.

— Тут є тунель? — здивовано прошепотіла Анабель.

— Його побудували багато років тому.

— Для чого?

— На випадок, якщо одного дня доведеться рятувати тебе.

Вона різко зупинилася.

— Ти знав, що це колись станеться?

Джон мовчав.

Це мовчання стало відповіддю.

Попереду пролунав металевий звук.

Джон різко відштовхнув Анабель до стіни.

За секунду перед ними впала світлошумова граната.

Яскравий спалах засліпив усе навколо.

Коли дим почав розсіюватися, у тунелі вже стояли троє озброєних чоловіків.

— Віддай дівчину, Блеквуд.

Джон повільно вийшов уперед.

— Якщо хочете її забрати...

Він передернув затвор пістолета.

— Спочатку доведеться пройти через мене.

Один із нападників усміхнувся.

— Нас більше.

— Але ви недооцінюєте, наскільки мені є що втрачати.

Перший чоловік кинувся вперед.

Усе сталося за лічені секунди.

Джон ухилився, вибив зброю з його рук і одним рухом повалив його на землю.

Другий нападник відкрив вогонь.

Джон штовхнув Анабель за бетонну колону.

Куля ковзнула по його плечу.

Він навіть не скрикнув.

Лише стиснув зуби й продовжив бій.

За хвилину в тунелі запанувала тиша.

Двоє нападників лежали непритомні.

Третій, поранений, важко дихав.

Джон підійшов до нього.

— Хто вас прислав?

Чоловік усміхнувся крізь кров.

— Уже... пізно...

— Ім'я.

— Він... уже всередині...

— Хто?

Нападник ледь чутно прошепотів:

— Той... кого ти називав братом...

Його голова безсило опустилася.

Він помер.

Анабель дивилася на Джона широко розплющеними очима.

— Про кого він говорив?

Джон мовчав.

— Джоне... скажи мені правду.

Він повільно підняв на неї погляд.

— Людина, яку я колись називав братом... тепер хоче твоєї смерті.

У цей момент у кишені Джона завібрував телефон.

На екрані було лише одне фото.

Свіжа фотографія Алекса.

Він сидів прив'язаний до стільця в невідомому місці.

Під фото був короткий напис:

«Якщо хочеш урятувати друга — привези Анабель. Приїдь сам. Без охорони.»