Пролог

— Тікай!

Їй було лише шість років.

Навколо палав великий будинок.

Повітря було наповнене димом, запахом пороху й криками.

Вона плакала, міцно стискаючи мамину руку.

— Мамо... мені страшно...

Жінка впала перед нею на коліна.

Її обличчя було заплакане.

Вона тремтячими руками зняла зі своєї шиї срібний медальйон і одягнула його доньці.

— Послухай мене дуже уважно...

Якщо одного дня стане страшно...

Не переставай вірити своєму серцю.

Воно приведе тебе до людини, яка любитиме тебе понад усе.

— А ти?

Мати ледве стримувала сльози.

— Я завжди буду поруч.

Навіть якщо ти мене не бачитимеш.

Раптом у коридорі пролунали важкі кроки.

— Вони вже тут! — крикнув чоловічий голос.

Мати міцно обійняла Анабель востаннє.

— Біжи!

Двері різко відчинилися.

На порозі з'явився високий чоловік у чорному пальті.

Його холодний погляд зупинився на маленькій дівчинці.

Він усміхнувся.

— Нарешті я знайшов тебе...

Мати затулила доньку собою.

— Ти її не отримаєш.

Чоловік повільно підняв пістолет.

Пролунав постріл.

Анабель закричала.

Її світ розсипався на тисячі уламків.

Останнє, що вона запам'ятала тієї ночі, — мамині слова:

— Живи...

І одного дня...

Пробач.

Минуло двадцять років.

Анабель давно навчилася посміхатися так, щоб ніхто не помічав її болю.

Вона не знала, що тієї ночі втратила не лише матір.

Вона втратила правду про своє минуле.

І зовсім скоро доля приведе її до людини, яка змінить усе.

Чоловіка, який стане її захистом.

Чоловіка, якого вона спочатку не зможе зрозуміти.

А згодом покохає більше за власне життя.

Його звали .......