Розділ 2. Правило № 1

Наступного ранку Анабель прокинулася від гуркоту грому.
За вікном лив дощ.
У будинку було незвично тихо.
Вона спустилася вниз і побачила лише записку.
«Мені довелося терміново поїхати. До вечора буде Джон. Не виходь із дому. Алекс.»
— Серйозно?..
Вона фиркнула.
— Наче мені п'ять років.
За годину пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояв Джон.
— Алекс просив залишитися тут.
— Я вже прочитала.
Він мовчки зайшов усередину.
Будинок знову занурився в тишу.
Анабель не витримала першою.
— Чому ти завжди такий холодний?
— Це безпечніше.
— Для кого?
Він подивився прямо їй в очі.
— Для тебе.
Вона нервово засміялася.
— Усі навколо поводяться так, ніби ти якийсь монстр.
— Можливо, вони мають рацію.
Запала тиша.
Анабель зробила крок ближче.
— Ти ніколи не відповідаєш чесно.
— Бо ти ставиш неправильні питання.
— Тоді яке правильне?
Він мовчав кілька секунд.
— Запитай, чому твій брат приховував від тебе правду двадцять два роки.
Серце Анабель завмерло.
— Про що ти?
— Не сьогодні.
— Джоне…
— Не сьогодні.
У цю ж мить телефон Джона різко завібрував.
Він прочитав повідомлення.
Його щелепи напружилися.
— Нам потрібно їхати.
— Куди?
— Якщо залишишся тут — помреш.
— Що?..
Не встигла вона договорити, як за вікном пролунав оглушливий вибух.
Скло у вітальні розлетілося на сотні уламків.
Джон миттєво схопив Анабель за руку й затулив її собою.
— Запам'ятай перше правило.
— Яке?..
— Відтепер ні на крок не відходь від мене.

Сподобався розділ? ❤️ Поставте «Подобається», підпишіться на мій профіль і напишіть у коментарях, як ви думаєте, що буде далі.Я новенька тут,тому будь ласка підтримайте.