Глава 29. Результати вчинків

Прогулюючись Центральним Парком, сідаю на лавку, в очікуванні зустрічі. Поруч безшумно з'являється жінка. На обличчі темні окуляри та ні сліду косметики. Руде волосся зібране у хвіст. Сірий штанний костюм з жакетом, у руках теки з документами та сумочка. Лоліта.

— Здрастуй, Вероніко, — тихо каже вона, знімаючи окуляри. Очі припухли від сліз, на брові видніється синяк.

— Чому ти так вчинила? — питаю, не дивлячись на неї, а розглядаючи перехожих, що пробігають повз.

— Ми могли втратити все.

— Це я знаю. Зі мною, чому так? Адже знала, що ти єдина кому я довіряла всі секрети. Лоло, ти була більше, ніж подруга. Я думала, що за стільки років дружби ти небайдужа до мене.

— Уяви, що одного чудового дня, ти знову опиняєшся на вулиці, без шансів на успішне існування. Усе, що зароблялось та створювалося роками, руйнується в одну мить. Ти б могла змиритися з цим?

— Твій чоловік посприяв, щоб це сталося зі мною. Алекс теж вважав Роджера другом. Скільки вікендів ми проводили разом? Плани на майбутнє, розвиток компанії...

— Олександр почав утискати Роджера! — роздратовано каже Лоліта.

— Ти вважаєш, Алекс винен?! Просто жах! Мене викрали. Твій чоловік «замовив» це, розумієш? І ти все знала! З твого рахунку були зняті двісті тисяч. Тобою! Отже, із самого початку ти планувала все і допомагала йому! Лоло, не думала, що мене могли вбити?

— Думала! — по її щоці котиться сльоза. — Я була дуже рада, коли повідомили, що Олександр тебе звільнив.

— Нам більше нема про що говорити. Зустрінемося в суді! — встаю, щоб піти, Лола хапає мене за руку.

— Стій! Ось, я принесла! — спішно та незграбно, починає діставати папери з тек.

— Що це? — дивлюся на неї зверху вниз.

— Тут усі документи на акції Роджера, усі дозволи завірені у нотаріуса. Ми відмовляємося від своєї частки в корпорації. А ще, — поринає пальцями в сумочку, дістає жовтуватий аркуш з печаткою, — ось…

Чек на п'ятсот тисяч доларів. Довго дивлюся на нього, потім на неї. Лоліта простягає теку з багатомільйонними «відкупними» від тюрми. Посміхаюся.

— І все? — з усмішкою питаю.

— Мало? Добре, за кілька днів ми дістанемо готівку, ще стільки ж, — затріпотівши, немов птах у клітці, стрепенулася Лоліта, дістаючи телефон. — Зараз, подзвоню чоловікові та в банк...

— Стій. Годі!

Її очі зрадницьки блищать нещирими слізьми. Вона підіймається, руки тремтять. З презирством дивлюся на неї.

— Ви оцінили мою свободу в п'ятнадцять мільйонів, а свою — всього в п'ятсот тисяч? Моя сім'я дуже дорого заплатила за ваші підступи.

— Це все твоє бажання чогось більшого, Ніко! Ми знали твої слабкі сторони! — кричить услід Лола.

— Тепер прийшла ваша черга відповісти за свої слабкі сторони! — крізь зуби ричу й швидко розвертаюся, ідучи від людини, яка поставила гроші вище людських цінностей.

***

Через кілька днів, захопивши по дорозі Кетрін, ми разом вирушили до суду. Виявилося, що дівчина, до якої я приревнувала чоловіка, стала для мене сильною підтримкою. Вона чесно говорила свої думки, без жодного збентеження та лукавості. Я дізналася, що Кеті не відчуває до Алекса симпатії. Її працьовите «его» захоплювалося містером Россом, як прикладом для наслідування. І, коли їй з батьком вдалося організувати співпрацю з «Перевагою», а бізнес пішов угору, то більша частка прибутку чесно розподілялася між компаніями.

Величезний, але задушливий зал суду зберігає в собі тонну негативних емоцій. Енергія ненависті, смутку, відчаю. Алекс зауважує моє занепокоєння при вході в подвійні дерев'яні двері. Впевнено бере мене за руку. Поліціянт вказує, де нам сісти. Кеті вмощується на місцях для відвідувачів, позаду нас.

Стіл сторони захисту порожній. Наш адвокат розмовляє з кимось біля трибуни. Він помічає, що увійшов Олександр, просить його підійти.

— Не хвилюйся! Я швидко! — шепоче Санді на вухо, непомітно стискаючи міцніше мої пальці.

Разом із поліцією та чоловіками в дорогих костюмах, він виходить із зали. Від важкого повітря важко дихати, починає паморочитися голова. Хвилювання, страх, паніка. Озираюся на Кетрін, вона усміхається й показує жест кулаком, щоб я не здавалася.

Видих. Гучний стукіт дверей. Двоє конвоїрів ведуть Еріка Крістофера Максвелла до столу захисту. Серце от-от вистрибне з грудей, коли він помічає мене. Його руки скуті за спиною. На мить згадую це моторошне відчуття. Здригаюся. Як добре, що скоро все закінчиться!

Поліціянт звільняє від наручників, після чого Ерік сідає на стілець. На ньому помаранчевий комбінезон ув'язненого. На обличчі помічаю садна, колись червоні губи бліді та розбиті. Він не зводить з мене погляду. Між нашими столами метрів зо два. Коли люди замовкають, здається, я навіть чую, як він дихає...

Адвокат відходить до секретаря. Ерік схрещує пальці, трохи нахиляється вправо, посміхаючись, єхидно веде бровою.

— Привіт, божевільна! — хрипко шепоче. Поліціянт за спиною робить йому зауваження. — Здала мене, так?

Злякано хитаю головою, озираючись на вихід. Швидше б повернувся Олександр! Долоні стають вологими, а в роті пересихає.