Глава 25. Інший

Ми стоїмо навпроти одне одного, мовчки дивлячись в очі, не вдихаючи повітря. Він до біса привабливий, біла тканина щільно облягає м'язисте тіло, босі ноги потонули в піску, а сірий погляд ковзає по мені, наче змія.

— У рушнику ти маєш набагато симпатичніший вигляд, — з нахабною усмішкою каже Ерік.

Дихання починає збиватися. Скидаю розпущене волосся з плечей на спину, швидко йду, піднімаючи свою дошку та сумку. Шукаю очима, де стоїть джип. Іду до нього, щоб забрати гідрокостюм. Нічого не встигаю сказати хлопцям. Налякана та обурена зустріччю, гублюся серед вечірньої напівтемряви та власних думок і відчуттів.

Вітер знову зривається, гучно шугаючи хвилями за спиною. Забираю костюм, намагаюся заштовхнути його в сумку.

— Ніко? — боюся повертатися. — Ніко, стривай!

Удаючи, що не чую, затягую тугіше рушник на грудях і, майже бігом починаю підійматися по вулиці, щоб піти з набережної.

— Я не він, мовчати не буду! Стій!

Ерік наздоганяє, коли я вже перелізаю через невисоку бетонну огорожу, заповнену малюнками графіті.

Не торкаючись, він зупиняється переді мною. Міцніше стискаю дошку, готова в будь-який момент вдарити його в живіт.

— Згадувала мене? — магнетично запитує тихим голосом.

З останніх сил намагаюся мовчати. Ерік підходить ближче. Забирає дошку і кладе її на асфальт. Обома руками обіймає мене за талію. Відчуваю, як рушник починає розв'язуватися. Ні, ні!

Відштовхую його в груди, ловлячи тканину тремтячими пальцями. Він посміхається.

— Я тебе згадував. Але думав, що поліціянти знайдуть мене першими, аж ніяк не ти. Звідки знала, що я буду тут?

— Що? — не витримую.

— Адже я розповідав тобі про Каліфорнію. Тому ти тут?

— Що?! — голос зривається на крик. — Яка до біса Каліфорнія? Я не пам'ятаю нічого. Я...

Несподівано Ерік притягує мене до себе та несамовито цілує. Його гарячі губи солодкі, наполегливі. Він впивається, перекриваючи дихання, в очікуванні відповіді. Стукаю по його плечах кулаками. Сильно, боляче, відчайдушно. Однак з кожною миттю розумію, що здаюся...

Дурепа! Що ти робиш? Ерік відсторонюється, млосно дивлячись в очі. Проводить рукою по волоссю, торкається щоки, ласкаво дивлячись на моє обличчя.

— Ненавидиш мене, божевільна? — тихо шепоче біля вуст.

— Так, ненавиджу.

— І правильно. Я теж тебе ненавиджу, — загадково всміхається, сірі очі прикриті, вії тремтять від рухів повік.

— За що? — переводжу дихання, вдихаючи неймовірний аромат його тіла, який немов екстаз вибухає в моїй голові.

— Коли я отримав замовлення на тебе, не думав, що все так обернеться. Ти зламала моє життя, мою кар'єру...

— Кар'єру викрадача? — перебиваю, на що він лише всміхається.

— Ти змусила мене відчути щось інше.

Ерік ніжно обхоплює руками мою шию, гладить пальцем сліди від мотузок. Треться носом об волосся, втягуючи запах.

— Ти пахнеш океаном... — ніжно шепоче.

— Я — твоє замовлення? — серце затихає, сховавшись від бажання плакати. — Ти підлий, бридкий, мерзенний виродок!

— Згоден. Але не сперечайся, що це тобі подобається...

Б'ю його по щоці, після чого він знову гаряче починає мене цілувати. Ноги мліють, а руки слухняно торкаються його міцної шиї. Пальці втискаються в пружну шкіру плечей. Таких емоцій я не відчувала ніколи! Шалене бажання відштовхувати та притягувати до себе одночасно.

— Відпусти! Ні! Відпусти! — намагаюся протистояти, та губи категорично не згодні зі мною.

Ерік відпускає, важко дихаючи, брови насуплені.

— Я можу тобі все пояснити із самого початку.

— Ти впевнений, що я хочу це знати? Зараз наберу 911, їм буде цікавіше!

Здригаюся від його сміху, оскільки зовсім забула, що стою посеред набережної в одному купальнику, обернута в рушник. Телефон залишився у квартирі.

— Набирай! — мружиться в передчутті перемоги. — Куди сховала телефон?

Від зухвалого погляду та сором'язливих думок в обличчі стає гаряче.

— У сумці! А ще краще, наберу чоловіка! Він повинен прилетіти до мене з хвилини на хвилину!

— Брешеш! — ловить мене під лікоть, коли нахиляюся до сумки. — Про все брешеш, божевільна! Ніхто до тебе не прилетить. Принаймні, сьогодні...

І от що робити? Адже я розумію, що мене тягне до нього. Розумію, що нікуди бігти. Він у розшуку за моє викрадення, він злочинець і шахрай... Він — мій гріх.

Поправляю рушник, підіймаю дошку і сумку, розвертаюся та йду. Не можу думати чистим розумом, коли в голові лише брудні задуми.

Ерік йде слідом за мною. Додаю швидкості — він теж крокує швидше, я сповільняюся — він з посмішкою повільно рухається позаду.

Бачу вдалині свою машину. Не хочу, аби дізнався, де я живу.