Глава 19. Келих

Увійшовши у квартиру, прислухаюсь. Алекса немає. Після нашої розмови навряд чи варто чекати від нього колишньої поведінки.

Пригадую, яким він був турботливим, коли врятував мене. І його благання, щоб я не йшла... Він був іншим, але це всього лише «хвилинна слабкість».

Виявивши, що холодильник порожній, замовляю доставляння продуктів та починаю готувати вечерю. Хочеться трохи розрядити напругу між нами. Можливо, смачна їжа та хороше вино допоможуть налагодити стосунки.

Захоплюючись давно забутою справою, не помічаю, як наступають сутінки, а за вікном знову спалахують вогні мегаполісу. Увімкнувши тиху ніжну музику, завершую сервірування столу й наливаю трохи каберне в келих, чекаючи на повернення чоловіка з роботи.

На годиннику давно понад сьому вечора, однак, у квартирі досі порожньо. З розчаруванням поглядаю на холодну вечерю.

Чую невпевнений шерех у замку. Підіймаюся та повільно йду до дверей. Після викрадення моя психіка піддається панічним атакам.

Похитуючись і щось нечутно вимовляючи, на порозі з'являється Олександр. Краватка розв'язана, комір сорочки розстебнутий на кілька ґудзиків. Він знімає піджак і жбурляє його на комод, але не докидає, і той падає на підлогу. Алекс робить смішну гримасу:

— Упс... не долетів.

— Що з тобою? — зачиняю за ним двері, чітко розрізняючи запах алкоголю та його парфуму.

— А що, не видно? Я п'яний. Я страшенно п'яний, Ніко.

Він, не знімаючи взуття, впевнено йде в кухню до столу. Захоплено підіймає руки. Щось нерозбірливо бурчить. Відрізає шматок м'яса на тарілці, з'їдає, відкинувши ніж. Прикриває очі, насолоджуючись смаком. Потім помічає пляшку з вином, наливає повний келих. Рубінова рідина розхлюпується по скляній поверхні.

— Де твій келих? — скоса поглянувши на мене, питає Алекс. Від рухів його знову хитає, він встигає втриматися за спинку стільця.

— Санді? — обережно підходжу. — Я ніколи не бачила тебе п'яним...

— То й що? — сміється. — Келих, питаю, де?

Мені здається, що пляшка з його рук ось-ось випаде, тому квапливо подаю келих, який стояв на барному острівці та сідаю за стіл. Більш акуратно і зосереджено, Алекс наповнює його до самого верху.

— Пий, — простягає мені, краї рукавів білої сорочки вже забруднені у вино.

Він підходить та легенько цокає об келих пляшкою й надпиває прямо з неї.

— Що сталося?

— Ти приготувала вечерю? — голосно захоплюється, знову переставляючи тарілки. — Як смачно! Яка в мене чудова кохана дружина! Іди до мене...

Несподівано він відштовхує стілець, що розділяє нас, той гучно падає. Санді робить крок ближче.

— Не підходь, стій! — ставлю келих на стіл, швидко виставивши руки, щоб не дати йому схопити мене.

— Чому? Я просто хотів обійняти дружину.

— Олександре, будь ласка!

— Ні, ні… — лагідно шепоче. — Я тебе не ображу, чого ти?

Намагаюся піднятися зі стільця, але його міцні руки обхоплюють за спину. Притягнувши впритул до себе, притискається губами до мого волосся.

— Мені погано без тебе... — легенько цілує в шию. — Ти сьогодні так ніжно торкалася мого тіла, скучила?

— Санді, ти п'яний! — дивлюся в його очі. — Відпусти!

— Так, нехай випив… Але це все ще я.

— Знову «хвилинна слабкість»? — питаю сердито, відвертаючись від нього. — А завтра в тебе з'явиться нове «але» й життя лише ускладниться. Ходімо, ти ляжеш спати. Поговоримо пізніше?

— Ніко! Маленька моя, дурненька... Я все одно кохаю тебе!

Олександр прибирає руки з моєї спини, відходить до столу та повністю контрольованими рухами наливає собі другий келих вина. Робить кілька ковтків, дивлячись у вікно зосередженим поглядом.

— Три місяці. Я почекаю три місяці… Потім, усе налагодиться, або… — різко переводить погляд на мене, від чого я здригаюсь: — Або прийде всьому бісів кінець!

Останні слова Алекс промовляє з криком, розмахнувшись і кинувши келих із залишками вина в стіну. Той розбивається об картину з монохромною абстракцією та розлітається по підлозі червоними плямами.

— Що за виставу ти влаштував, Олександре? — суворо питаю, переступаючи уламки скла.

— Немає нічого більш принизливого, ніж бігти за тим, хто давно не чекає твоїх кроків.

— Що?! Хто це сказав?

— Я.

Хочу підійти до нього, але він жестом зупиняє мене. Забирає пляшку зі столу і, не дивлячись більше в мій бік, іде в спальню.

Прибравши уламки та витерши розлите вино, спустошена, лягаю в ліжко, шкодуючи, що не сказала, як чекала його повернення додому. Може, це пом'якшило б біль та образу на мене? Хоча, чи можна склеїти розбитий келих?

***

Наступного дня, без допомоги водія, вирушаю на зустріч з Кеті. У кінотеатрі якраз починався сеанс нової пригодницької мелодрами, тому, без зайвих розмов, ми поквапилися зайти в темний зал, щоб не пропустити початок.