Глава 18. Кеті

Залишивши позаду галасливий Манхеттен, їду в сусідній район. Прогулюючись сонячною набережною, задумливо роздивляюся синю гладь води та відблиски в хмарочосах на тому березі. Згусток енергії, в якому я живу п'ять років. Так близько, і так далеко водночас.

Переді мною несподівано проїжджає дівчина на роликах. Одне з коліщаток чіпляється за край зламаної плитки, і вона з коротким вереском падає, виставивши перед собою руки.

— От дідько! — швидко підбігаю до неї, забувши про роздуми. — Гей, ти в порядку?

Дівчина притискає руку до живота.

— Ні, здається, зламала руку, — на очах видніються сльози. — Добре, що хоч у шоломі.

Вона легенько всміхається, залишаючи ліву руку біля грудей, розстібає застібки та скидає з ніг ролики.

— Тобі треба в лікарню. Зараз, я викличу швидку! — починаю шукати в сумці телефон.

— Ой, ні, не треба! Дякую! Я сама доберусь до лікарні, — притримую  за плечі, поки вона сідає на лавку.

— Тоді, поїдемо разом на таксі? Не зрозуміло, що з рукою. Не можна залишати тебе одну.

Дівчина підіймає на мене блакитний ясний погляд, сповнений подиву та вдячності. Я давно не бачила очей такої незвичайної краси...

— Для чого вам мої труднощі? Я сама. Зараз, тільки кросівки дістану.

Вона намагається викрутитись, щоб зняти зі спини наплічник й одразу тихо завиває від болю.

— Ой...

— Так, годі! Як тебе звати? — сідаю біля неї, розстібаю блискавку наплічника, дістаю звідти спортивну сумку зі взуттям. Ставлю кросівки перед її ногами.

— Кеті. А ти?

— Вероніка, — ми всміхаємося одна одній. — Взувай кроси, поїхали в лікарню.

— Дякую, ти така добра…

***

Через годину Кеті вже виходить із кабінету лікаря з накладеним навколо зап'ястя полімерним бинтом. Верчу в руках її шолом, в очікуванні новин.

— Перелом човноподібної кістки, — розчаровано стиснувши губи, повідомляє вона, підійшовши. — Від місяця до двох не бачити мені роликів, та й взагалі...

— Ти ще хочеш кататися? — підіймаю здивовано брови, побачивши її знічений погляд. — Голова ціла, а решта — загоїться!

— Мені б твій оптимізм, Вероніко, — усміхається.

Ми виходимо з клініки. Зібралася попрощатися, як раптом Кеті пропонує випити кави.

— За знайомство та на знак подяки. Я пригощаю! — добродушно вмовляє. — Якщо ти нікуди не поспішаєш.

— Ні, мені нікуди поспішати. Підемо.

Трохи накульгуючи, Кеті веде мене через дорогу, вказуючи на найближче кафе.

Сівши за столиком у кутку, ми замовляємо дві порції млинців із сиропом та каву. Моя нова знайома тримається спокійно та впевнено, лише зрідка хмурить брови, коли робить рух рукою.

— Усе гаразд?

— Так, це мій перший перелам, — закушує губи, винуватим поглядом дивлячись на синю пов'язку. — Не бачила раніше тебе тут...

— Останні п'ять років я живу в Манхеттені, — роблю гарячий гіркий ковток з білої чашки.

— О, — дивується, — П'ята Авеню, бутики та необмежені можливості?

— Типу того... — здається, це був сарказм з її боку, але мені байдуже.

— Чому так? Не солодке життя? — Кеті з апетитом приймається за млинці, розмовляючи зі мною дружнім тоном. — Хто тебе так «розфарбував»?

На хвилину я замислилася, торкнувшись синців на вилицях. Чи варто розповідати про себе? Дівчина помічає моє сум'яття. Всміхнувшись, тихо заспокоює:

— Якщо не хочеш, не кажи нічого.

— Пробач. Останнім часом нові знайомства не приводили мене ні до чого хорошого.

— Шкода, — співчутливо знизує плечима. — Ким ти працюєш?

— Дружиною, — фиркаю, відправивши в рот великий шматок солодкого млинця.

— А я займаюся закупівлями матеріалів на фірмі батька. Ось, у вільний час відпочиваю від цифр та ділових зустрічей, розважаючи себе активним життям. Вирішила впоратися з роликами. Впоралася...

Вона сміється з власної помилки, немов її не турбує той факт, що кілька місяців не зможе займатися улюбленими справами.

Цікаво, Кеті не відреагувала на мою відповідь про «дружину». Може, не зрозуміла про що я?

— А що за фірма у твого батька? — наважуюсь підтримати розмову. Останнім часом у мене не було шансу поспілкуватися з ким-небудь.

— Будівельна.

Нервово ковтаю каву. Уважно дивлюся на незворушне обличчя дівчини. У неї довге волосся шоколадного кольору, гладке та доглянуте. Рум'яна свіжа шкіра. Непоганий одяг. Це не просто дівчинка з вулиці. Це впевнена та зріла особистість.

— Що таке, Вероніко? — вириває мене з думок Кеті.

— У мого чоловіка теж будівельна компанія.

— Як називається? — цікавиться вона.

— «Перевага», — без ентузіазму повідомляю, здригаючись від раптового дівочого викрику.