Глава 17. Санді

Нас зустрічають біля аеропорту Кеннеді кілька машин охорони. Вони слідують за нами до самого будинку. Двоє чоловіків проводять до апартаментів.

— Містере Росс, можете спокійно відпочивати. Усе буде, як домовлялися! — поважно киває немолодий чоловік міцної статури. В його вусі видніється навушник  дистанційного зв'язку з колегами.

«Як усе серйозно!» — подумки промовляю, поки Алекс відкриває замок і просить мене пройти.

— Я через хвилину наздожену тебе!

Не заперечую, заходжу всередину, чуючи, як за мною зачиняються вхідні двері.

У квартирі тихо. У коридорі лежать мої речі, туфлі, флакончик парфумів, порожній дармовис від зв'язки ключів. Озирнувшись, бачу, що в дверях інша ручка. Зрозуміло, Алекс змінив замки. І коли все встиг вирішити?

Таке відчуття, ніби я і не їхала з цього будинку. Лише біль від саден на обличчі та гематоми по тілу нагадують, з якої «подорожі» я повернулася.

***

Ніч плавно перетікає в ранок, вкриваючи сонний Нью-Йорк синюватим світанком. Мільйони вогнів гаснуть, як гасне моя нетерпляча особистість. Як перемогти черговий бій? Не загинути від зацікавлених «кулаків», що полетять у мене?

І найважливіше питання — Олександр. «Я, як і раніше місис Росс». Чи означає це, що він готовий пробачити мені? Чи зможу прийняти рішення розлучитися з ним? Як розпізнати подяку за порятунок та воскреслу любов?

Ні, все-таки жінка — дуже дивна істота! Ми інстинктивно бажаємо обирати сильного партнера, здатного втихомирити та впоратися з нашим полум'ям, при цьому відштовхуємо тих, хто щиро й безкорисливо дозволяє нам горіти в їхній тіні.

Чому хочеться думати про того, кого знаємо пів години, забуваючи про проведені роки з іншим? Жахлива помилка. Обман. Спокуса. Чортове яблуко, манливе скуштувати солодкий смак заборони.

Олександр незабаром повертається, знайшовши мене біля улюбленого вікна в їдальні. Дивлюся на місто, усе ще відчуваючи себе чужою у світі чоловіка. Несподівано він ласкаво обіймає мене ззаду за плечі, міцно притискаючись губами до потилиці. Вдихаючи аромат мого волосся, Алекс тихо шепоче:

— Мені було погано без тебе...

— Санді!

— Ні, послухай, тсс! — благально шепоче біля вуха. — Я буду таким, як ти хочеш...

— Алексе! — відштовхуючи його руки, розвертаюся до нього, вперто дивлячись у темні очі. — Це буде гра. Не щиро. Це будеш не ти! Навіщо?!

— Щоб ти... не хотіла більше його! Щоб не йшла від мене...

Заперечливо хитаю головою, розглядаючи жалюгідну поведінку Олександра. Таким він не був ніколи. Не просив і не принижувався. Хоча, усе його життя зі мною — приниження, адже я не цінувала своєрідного кохання до мене.

— Ніко, мила, я дам тобі все, що захочеш! Обіцяю! Тільки не кидай мене!

Алекс робить крок та обхоплює за спину, ніжно притиснувши мою потилицю долонею. Обличчя опиняється на чоловічому плечі. Не знаю, відштовхнути його, або теж обійняти? Сльози зрадницьки котяться з очей. Від таких слів здатна розтанути будь-яка жінка! Це сильніше, ніж зізнання в коханні, сильніше, ніж усі вибачення...

«Не кидай мене». «Я буду таким, як ти хочеш»… Моя совість закипає, серце нещадно виривається з грудей. І лише мозок усвідомлено нагадує: «У тебе буде час подумати».

Звільнившись від уваги Санді, ховаюся у ванній. Мені нічого йому відповісти, тому що сама не впевнена у своїх бажаннях. Обіцяти, а потім знову збігти? Ні, потрібно все добре зважити.

Заплющивши очі, повільно пірнаю з головою під гарячу воду. Коли потилиця торкається дна ванни, стає чутно лише шум сильного напору з крана. Усе тіло розслабляється, але раптом лунає гучний сплеск, і хтось, обхопивши мене за шию, тягне вгору. Злякавшись, починаю розмахувати руками, а як тільки вдається зробити перший вдих, голосно кричу.

Переді мною переляканий Олександр. Він блідий. Величезні карі очі розгублено вдивляються в моє обличчя. Біла сорочка змокла до ліктя. На зап'ясті дорогий годинник.

— Що ти робиш? — видихнувши, питаю в нього.

— Подумав, що ти... — його погляд ковзає по руках, якими я прикриваю тіло. Повільно підіймає очі, пильно та недовірливо дивлячись на мене.

— Ні, все нормально! Я просто хотіла розслабитися та зігрітися.

Алекс відходить до широкої мармурової стільниці під дзеркалом. Поправляє пальцями волосся. Відстібає запонки, підвертає рукави вище, натискає носком туфля на педаль сміттєвого відра, не роздумуючи, знімає та викидає зіпсований водою годинник. Дивиться на моє відбиття, розстібаючи ґудзики на сорочці.

— Олександре?

— Я тобі не ворог, — перебиває він.

— Що? — стежу за тим, як оголюється сильна чоловіча спина. Залишившись лише в  штанах та взутті, повертається до мене. — Ти подумав, що я хочу втопитися? Чому мовчиш?

Але не проронивши більше ні слова, Алекс спішно йде, лишаючи мене наодинці зі своїми думками.

Є такий тип чоловіків, які не люблять багато говорити, особливо про почуття й тривоги. Вони воліють усе обдумувати та переживати самостійно, вважаючи зізнання, подібні сказаних ним, слабкістю.